Розділ 8

Макар

Вийшовши з туалету, я попрямував до дверей зали й завмер. Батько Лізи щойно вдарив її.

У мені все закипіло. Я миттю підлетів до нього й одним сильним ударом збив його з ніг.

Я вже хотів кинутися на нього знову, але Ліза зупинила мене.

Я одразу повернувся до неї й міцно обійняв. Вона тремтіла в моїх руках, зовсім як маленька налякана дівчинка.

Ми мовчки залишили будівлю й поїхали. Усю дорогу Ліза не сказала жодного слова. Лише коли ми проїжджали повз пристань, тихо промовила:

— Зупини, будь ласка.

Я припаркувався. Ми вийшли з машини й повільно пішли до води. Ліза сіла на лавку й раптом гірко заплакала.

Я підійшов до неї, зняв піджак, накинув їй на плечі, сів поруч і ніжно обійняв.

— Чому він так зі мною?.. Для нього все життя головний лише бізнес...

— Він не заслуговує на те, щоб називатися батьком, — тихо відповів я.

Ми ще довго сиділи мовчки. Навколо панувала ніч, а на темній воді мерехтіли віддзеркалення вуличних ліхтарів.

Несподівано почав накрапати дощ, який за кілька секунд перетворився на справжню зливу.

Ми засміялися й побігли до машини.

Коли приїхали додому, дощ лише посилився. Я заглушив двигун і подивився на Лізу. Вона дивилася на мене так само. На кілька секунд час ніби зупинився.

Ми повільно потягнулися одне до одного, і наші губи зустрілися. Поцілунок був ніжним, але з кожною миттю ставав усе глибшим. Ліза торкалася моїх щік, а я ніжно проводив рукою по її волоссю.

Раптом небо розітнув сильний грім, а за ним спалахнула блискавка. Ми відсторонилися, важко дихаючи.

— Ходімо додому, — тихо сказав я.

Ми вибігли з машини, міцно тримаючись за руки, і сховалися в під'їзді. У ліфті між нами знову запанувала та сама близькість, яку не потрібно було передавати словами.

Зайшовши до квартири, ми навпомацки роззулися просто в темряві. Не сказавши ні слова, я підхопив Лізу на руки. Вона міцно обвила ногами мою талію, а руками — шию.

Дорогою до моєї кімнати Ліза повільно розстібала ґудзики на моїй сорочці, не відводячи від мене погляду. Я відчував її гаряче дихання.

Зайшовши до кімнати, я обережно поклав її на ліжко. Не поспішаючи, схилився над нею й почав цілувати, проводячи губами по її шкірі, тоді як мої руки ніжно допомагали їй позбутися одягу.

Ліза, не відриваючи від мене очей, торкнулася пряжки мого ременя, повільно розстебнула її, а я допоміг зняти решту одягу. За мить я знову навис над нею, зустрічаючись із її поглядом.

Я ніжно провів долонею по її щоці, заправив пасмо волосся за вухо й, усміхнувшись, легко торкнувся своїм чолом її чола.

— Ти впевнена? — тихо запитав я, нависаючи над нею.

Ліза, не відводячи від мене погляду, ледь помітно кивнула.

— Так.

Я знову ніжно поцілував її, а потім обережно увійшов у неї.

Ця ніч була довгою й сповненою пристрасті. Час ніби перестав існувати, а заснули ми лише тоді, коли за вікном уже почало світати.

Ліза мирно спала, притулившись до мене, а я міцно, але водночас ніжно обіймав її, не бажаючи відпускати навіть уві сні.

Коли я прокинувся, Ліза ще спала, тихо притулившись до мене. Я кілька хвилин просто дивився на неї, не бажаючи руйнувати цю мить.

Невдовзі вона теж прокинулася. Побачивши мене поруч, ніби злякалася. Різко відсахнулася, підтягнула до грудей ковдру й поспіхом звелася з ліжка.

Вона вже хотіла вийти з кімнати, коли я тихо покликав:

— Лізо...

Вона завмерла, але не озирнулася.

— Макаре... Це все неправильно... Вибач.

Не чекаючи моєї відповіді, вона швидко вийшла з кімнати.

Увесь день ми майже не бачилися. Я залишався у своїй кімнаті, вона — у своїй. У квартирі панувала незвична тиша.

Лише надвечір я відчув знайомий аромат вечері й вийшов на кухню.

Ліза мовчки розкладала їжу по тарілках.

— Лізо...

Вона перебила мене, навіть не піднявши очей.

— Макаре, давай залишимо все, як було.

Я важко зітхнув.

— Добре.

Запала тиша.

Через кілька секунд вона тихо додала:

— І ще... Я завтра поїду до своєї квартири. Думаю, батько вже трохи охолов.

Я лише кивнув.

Ми повечеряли майже мовчки, після чого кожен пішов до своєї кімнати.

Я лежав на ліжку, дивився в стелю й не міг заснути.

У голові крутилася лише одна думка.

«Вона мені справді подобається...»

Якби Ліза не попросила забути все, що сталося між нами, я б із радістю спробував побудувати з нею справжні стосунки.

Я ще довго лежав у тиші, аж раптом почув приглушені схлипи.

Ліза плакала.

Не тихо.

Вона ридала.

Я одразу підвівся й пішов до її кімнати.

Прочинивши двері, побачив її на підлозі. Вона сиділа, обхопивши коліна руками й притулившись спиною до стіни. Її плечі тремтіли від плачу.

Я швидко опустився поруч.

— Лізуню... Що сталося?

Вона ледве змогла вимовити крізь сльози:

— Батько...

— Що батько?

Та вона лише заплакала ще сильніше.

Я мовчки обійняв її й почав гладити по спині, терпляче чекаючи, поки вона трохи заспокоїться.

Минуло кілька хвилин.

Її дихання поступово вирівнялося.

— А тепер розкажи все спочатку, — тихо сказав я. — Що сталося?

Вона витерла сльози.

— Я сьогодні подзвонила батькові... Хотіла попросити, щоб він передав Ромі: нехай забере свої речі з моєї квартири, бо завтра я приїду додому.