Розділ 6

Макар

Ліза мене приємно здивувала, коли вчора приготувала неймовірно смачну вечерю. Особливо червоний борщ. Не кожен уміє його зварити, а щоб ще й настільки смачно — це взагалі рідкість.

Сьогодні, повертаючись додому після роботи, я ще з під'їзду відчув знайомий аромат домашньої їжі.

Щойно відчинив двері, як із кухні вийшла Ліза.

— Привіт. Ти якраз вчасно.

— Привіт. Якщо так і далі буде пахнути, я колись просто захлинуся слиною.

Її щоки одразу вкрилися легким рум'янцем.

— Тоді ходімо вечеряти.

— Зараз, тільки швидко переодягнуся.

За кілька хвилин я вже сидів за столом. Переді мною стояли запечені курячі гомілки, молода картопля з овочами та свіжий салат із листям салату, помідорами, огірками й маленькими кульками моцарели.

— Лізо... Це виглядає просто неймовірно.

Я усміхнувся й одразу взявся за вечерю.

Усе було настільки смачним, що ми майже не розмовляли, захопившись їжею. І чомусь ця звичайна вечеря здавалася такою теплою, такою... домашньою.

Коли ми закінчили, Ліза потягнулася до тарілок, але я швидко випередив її.

— Навіть не думай. Сьогодні посуд мию я.

— Макаре...

— Без заперечень.

Вона лише тихо засміялася, а я поніс тарілки до мийки.

— До речі, бачу, в тебе оновився гардероб.

— Так. Замовила ще вчора, а сьогодні кур'єр привіз.

Закінчивши мити посуд, я витер руки й повернувся до неї.

— Ну що... Ти подумала над пропозицією?

Вона кілька секунд мовчала, а потім упевнено відповіла:

— Я обираю одруження.

Я навіть не приховував усмішки.

— Тоді завтра поговорю зі своїм другом, і ми якнайшвидше все організуємо.

— Було б добре.

Раптом я озирнувся навколо квартири.

— Стій... Ти сьогодні прибирала?

— Трохи.

— А в комору теж заходила?

— Заходила.

— Але ж там навіть пройти було неможливо.

Вона лише загадково усміхнулася.

— Ходімо покажу.

Ми підійшли до комори. Ліза відчинила двері.

Я завмер.

Усе стояло на своїх місцях. Коробки були акуратно складені, полиці витерті від пилу, кожна річ мала своє місце.

Я лише здивовано присвиснув.

— Лізо... Та ти просто чарівниця.

Вона тихо засміялася.

— Дякую.

— Знаєш... Не хочеш пограти зі мною в приставку?

— У тебе є приставка?

— Звісно.

— Але я зовсім не вмію.

— Нічого. Я тебе навчу.

— Тоді давай.

Я пояснив їй керування, показав основні кнопки, і вже за кілька хвилин вона досить упевнено грала.

— Та ні... Так нечесно! — засміявся я, коли вона вдруге мене перемогла.

— Я ж казала, що не вмію.

— Щось не схоже.

Ми обоє розсміялися.

Минуло ще трохи часу, і Ліза відклала джойстик.

— Я вже, мабуть, піду. Тобі завтра рано на роботу, треба відпочити.

— Добре. На добраніч.

— Солодких снів.

Вона пішла до своєї кімнати, а я ще довго сидів у вітальні.

Сам не помітив, як за ці кілька днів усе змінилося.

Ще зовсім недавно ця квартира здавалася мені холодною й порожньою. Я повертався сюди лише переночувати.

А тепер...

Тепер мені хотілося якнайшвидше закінчити робочий день і повернутися додому.

Туди, де мене хтось чекає.

На роботі день промайнув швидко. Я встиг підписати всі необхідні договори, а потім зустрівся з Марком.

Він уважно вислухав мене й кивнув.

— Усе підготую. Заїдемо до тебе, підпишемо документи, і шлюб буде офіційно оформлений.

— Домовилися.

Я саме сидів у кабінеті, коли двері різко відчинилися.

— Ну що, мій дружок-пиріжок, їдемо? — із широкою усмішкою вигукнув Марк.

Я закотив очі.

— Марку, я ж просив не називати мене так.

— Добре-добре. То що, їдемо?

— Їдемо.

Ми спустилися до парковки. Уже майже підійшли до машини, коли я раптом зупинився.

— Зачекай хвилинку. Мені треба в кав'ярню.

— Ми ж додому їдемо. Там і кави вип'єш.

— Я не по каву. Почекай мене тут.

Я швидко зайшов усередину й купив коробку різних тістечок. Ліза дуже любить солодке.

Повернувшись до машини, я побачив усміхненого Марка.

— Перепрошую, ви тут не бачили чоловіка, схожого на трудоголіка? Бо той, кого я знаю, ніколи б не біг за тістечками після роботи.

— Йди до біса.

Марко голосно розсміявся й сів у машину.

— Оце так. Наш Макар змінюється.

Я лише усміхнувся й завів двигун.

За двадцять хвилин ми були біля мого будинку.

Щойно я відчинив двері квартири, нас зустрів знайомий аромат домашньої їжі.

Із кухні поспіхом вибігла Ліза, дорогою знімаючи фартух. Побачивши, що я прийшов не сам, вона трохи розгубилася.

— Привіт.

— Привіт, — усміхнувся я. — Знайомся, це мій друг і водночас адвокат — Марк.

Вона несміливо кивнула.

— Дуже приємно.

— І мені, — усміхнувся Марк.

— Марк привіз документи. Потрібно буде їх підписати, і тоді ми офіційно станемо чоловіком і дружиною.

— Добре... Але спочатку ви, мабуть, голодні. Ідіть мити руки, вечеря вже готова.

— Найкраща пропозиція за сьогодні, — усміхнувся Марк.