Розділ 4

Макар

Вже вечір. Сонце повільно хилиться до заходу, але навколо ще світло. Біля моєї дачі є ліс, і ми йдемо вузькою стежкою до озера. Хочу встигнути привести її туди до того, як сонце сховається за горизонтом. Тут неймовірно красиво під час заходу, а ще краще — вночі, коли над водою з'являється зоряне небо. Я нікому не показував це місце. Вона — перша.
— Ми на місці.
Я одразу помітив, як загорілися її очі. Перед нами розкинувся берег озера. Навколо панувала неймовірна тиша. Повітря було прохолодним і свіжим, а над водою стелився легкий туман. Вода настільки прозора, що крізь неї добре було видно каміння на дні. Уздовж берега лежали великі валуни, а неподалік — старий стовбур дерева. Довкола тихо шумів хвойний ліс.
— Ходімо, сядемо на стовбур.
Ми сіли й мовчки дивилися на воду.
— Тут дуже гарно... І так затишно.
— Я приходжу сюди щоразу, коли приїжджаю на дачу.
Деякий час ми сиділи в повній тиші. Я бачив, що Ліза намагається розслабитися, але важкі думки все одно не залишали її.
— Ким ти працюєш? — вирішив я відволікти її.
— Я івент-дизайнер.
— О, класно! Тобі подобається твоя робота?
— Дуже! Я просто обожнюю її. — Її очі одразу засяяли. — А ти?
— Я власник маркетингової компанії.
— Круто.
Вона знову перевела погляд на воду, і її усмішка повільно згасла.
— Лізо, не сумуй. Давай поговоримо. Мені здається, тобі стане легше.
Вона кілька секунд мовчала, а потім тихо заговорила:
— Як ти вже знаєш, у день свого весілля я дізналася, що мій наречений зраджував мені. Я дуже його кохала... Ще з дитинства. Наші батьки — давні друзі й бізнес-партнери. Вони вирішили об'єднати свої компанії й ще тоді домовилися, що коли ми виростемо, то одружимося. Я все життя вірила, що ми будемо щасливі. А в день весілля дізналася, що людина, яку я кохала понад усе, весь цей час мені зраджувала. У той момент у мене ніби розбилося серце... Тому я втекла.
Вона важко зітхнула.
— Але я розумію, що коли батько мене знайде, то силоміць змусить повернутися й одружитися. Інакше угода між їхніми компаніями зірветься, він втратить великі гроші й партнерів. Йому байдуже до моїх почуттів. Байдуже, що мене зрадили. Для нього головне — бізнес.
Я мовчки дивився на неї, а потім спокійно сказав:
— Він тебе не знайде. Я цього не дозволю. І не сумуй через нього. Людина, яка змогла так вчинити з тобою, не варта ні твоїх сліз, ні твого кохання.
Ліза подивилася на мене, і вперше за довгий час на її обличчі з'явилася щира, хоч і ледь помітна усмішка.
— Дякую... Мені справді стало легше, коли я все тобі розповіла.
На вулиці вже зовсім стемніло, і на небі одна за одною почали з'являтися зорі. Я відчув, як Ліза починає тремтіти від нічної прохолоди, тому мовчки обійняв її за плечі, намагаючись хоч трохи зігріти.
— Завтра мені потрібно повертатися до міста. Як би не хотілося залишитися тут довше, але робота не чекатиме. Скажи, ти залишишся тут чи поїдеш зі мною?
Вона здивовано подивилася на мене.
— У сенсі?
— Я маю на увазі... до мене додому.
— Можна з тобою? Я не хочу залишатися сама.
— Звісно, можна. А тепер подивись на небо.
Ми одночасно підняли голови. Над нами простягалося безмежне темне небо, густо всіяне яскравими зорями. Кілька хвилин ми просто мовчки милувалися цією красою, а потім повільно рушили додому.
Коли до будинку залишалося всього кілька метрів, Ліза послизнулася на мокрій траві й почала падати. Я встиг схопити її за талію.
На мить наші погляди зустрілися. Я затримався, дивлячись їй в очі, а потім допоміг стати рівно.
— Дякую, — тихо сказала вона.

Наступного ранку ми повернулися до міста.
Ліза сиділа на пасажирському сидінні й мовчки дивилася у вікно. Я порушив тишу.
— Ліз, якщо тобі щось знадобиться — скажи мені або замов доставку. Але, будь ласка, поки що не виходь із квартири. Учора я телефонував другові. Завтра поговорю з ним особисто, можливо, він підкаже, що можна зробити. Потім усе тобі розповім, і ми разом вирішимо, як діяти далі.

— Добре.
Коли ми зайшли до квартири, я провів для неї невеликий румтур і показав кімнату, в якій вона житиме.
Увечері ми замовили піцу й вечеряли на кухні.
— Макаре, а що ти любиш їсти? — раптом запитала Ліза. — На роботу мені поки що не можна, а сидіти без діла нудно. Хоч побуду домогосподаркою.
Я усміхнувся.
— Та я все люблю. Але не навантажуй себе, краще відпочинь. І, до речі, холодильник у мене майже порожній. Завтра залишу тобі гроші, замовиш продукти кур'єром.
— Ні, я заплачу своїми. І так уже звалилася тобі на голову.
— Навіть не думай. Поки ти живеш у мене, за все плачу я.
Вона лише усміхнулася й більше не сперечалася.

Коли я зранку збирався на роботу, Ліза ще міцно спала.
На роботі був справжній завал. Лише наприкінці робочого дня до мене зайшов мій друг, якому я телефонував учора. Я коротко розповів йому всю ситуацію.
Він кілька секунд мовчав, а потім задумливо сказав:
— Якщо чесно, бачу лише один надійний варіант. Їй потрібно вийти заміж. Тоді ні батько, ні той недонаречений вже нічого не зможуть зробити.
Я важко зітхнув.
— Інших варіантів немає?
— Є. Постійно переховуватися. Але довго так не протягнеш. Та й навряд чи вони самі відступляться.
Я кивнув.
— Зрозумів. Дякую. Я поговорю з нею.
Друг усміхнувся.
— До речі... А вона гарна?
Я підозріло звузив очі.
— До чого це питання?
— Та подумав... може, я допоміг би їй. Одружився б із нею.
Я фиркнув.
— Ага. Обійдешся.
Друг лише засміявся, а я, сам того не помічаючи, ще раз подумав про Лізу.