Розділ 3

Ліза

Я прокинулася ближче до обіду. Почувалася так, ніби мене переїхав танк. Пів ночі я проплакала, а потім заснула лише від виснаження.

Підвівшись із ліжка, я пішла до ванної кімнати. Умилася, привела себе до ладу й вирушила шукати Макара. У будинку його не було. Мабуть, він надворі.

Вийшовши на подвір'я, я на повні груди вдихнула свіже, чисте повітря. Навколо панувала тиша, яку раптом порушив звук газонокосарки. Він лунав за будинком.

Я пішла туди й побачила Макара, який косив траву. Помітивши мене, він вимкнув газонокосарку.

— Доброго ранку.

— Доброго, — усміхнувся він.

— Ще раз дякую вам... за те, що врятували мене.

— Нема за що. Як ти? Хочеш їсти? Можу щось приготувати.

— Ні, дякую. Я не голодна. Може, я можу чимось допомогти?

— Та ні. Зараз докошу траву, і все. Тож відпочивай.

Макар не встиг договорити, як у мене задзвонив телефон.

Оля.

Я поглянула на екран, розвернулася й пішла до будинку, а Макар знову увімкнув газонокосарку й продовжив косити траву.

— Привіт, подруго. Що вчора сталося?

— Привіт... Довго розповідати, але якщо коротко — за двадцять хвилин до початку церемонії я дізналася, що Рома зраджував мені вже три місяці.

— Боже, Лізо... Мені так шкода. Не плач, будь ласка. Він козел і не вартий жодної твоєї сльози.

— Але ж я кохала його понад усе... Він був для мене всім. І саме в день, коли ми мали стати сім'єю, я дізналася, що він...

Ліза не змогла договорити. По щоках знову покотилися сльози.

— Не плач. Він тебе не заслуговує.

— Олю, я пів ночі проплакала. Думала, що сліз уже не залишилося, але вони все одно течуть. Я не знаю, що мені робити. Не знаю, куди йти...

— Лізо, я якраз хотіла сказати найголовніше. До мене навіть не думай приходити. Твій батько вже був тут, шукав тебе. Біля під'їзду стоять його люди. Скажи, ти зараз де?

— Це жахливо... Як він сміє? Я зараз за містом.

— Стривай... Ти що, десь у полі?

— Ні. У будинку.

— Якому будинку? Ти ж ніколи не казала, що у тебе є будинок за містом.

— Бо його в мене немає. Мені допомагає один чоловік. Він урятував мене, коли таксі зламалося, а батько вже майже наздогнали мене.

— Він нормальний? Ти йому довіряєш?

— Так. Якби не він, мене вже давно повернули батькові.

— Тоді моя тобі порада — залишайся там. У місто зараз краще навіть не сунься. Тебе одразу знайдуть.

— Знаю...

— Лізо, вибач, мені вже треба бігти.

— Так, звісно. Бувай.

— Бережи себе. І якщо зможеш — дай знати, що з тобою все гаразд.

— Добре. Бувай.

Я поклала телефон поруч із собою й опустила погляд.

Що ж мені тепер робити? Зі мною немає нічого, окрім телефона та ключів від квартири.

Додому повернутися я не можу.

Сльози знову покотилися по щоках.

— Лізо, все гаразд? Чому ти плачеш? — почувся поруч голос Макара.

Я підняла на нього заплакані очі.

— Мене шукають по всьому місту. Батько вже приходив до моєї подруги, шукав мене й навіть поставив своїх людей біля її під'їзду. Я не знаю, що мені робити... Мені нікуди йти...

Не встигла я договорити, як телефон знову задзвонив.

Тато.

Я завмерла, дивлячись на екран, а Макар залишився стояти поруч.

— Алло.

— Лізо, ти зовсім збожеволіла? Де тебе носить? Негайно повертайся до Романа!

— Тату, ти мене чуєш? Я до нього не повернуся. Він мені зраджував!

— Ти що, зовсім розум втратила? Я сказав — негайно повернися до Романа!

— Ні!

— Щоб за пів години ти була біля нього й благала пробачення! Ти мене зрозуміла?

— Я цього не зроблю!

— Ах ти невдячна... Я накажу своїм людям прочесати кожен куточок. І коли вони тебе знайдуть, силоміць привезуть до мене. А тоді вже ніхто не питатиме твоєї згоди. Вас розпишуть, хочеш ти цього чи ні.

Від його слів мене почало трясти. Дихати ставало дедалі важче, а сльози лилися без упину.

— Ні... Будь ласка... Не треба... Я не хочу виходити за нього заміж... — ледве вимовила я крізь ридання.

— Я все сказав.

У слухавці пролунали короткі гудки.

Я більше не могла стримуватися. Сиділа й гірко плакала.

Раптом мене обійняли сильні руки й обережно притягнули до себе. Я навіть не подумала відсторонитися. Просто сховала обличчя на теплих чоловічих грудях і дала волю сльозам.

— Лізо, тихіше... Все буде добре, — м'яко промовив Макар, погладжуючи мене по спині.

— Не буде... Він знайде мене... І змусить одружитися з Романом... — схлипувала я.

— Не знайде. Я цього не дозволю.

— Але як? Він відправить своїх людей шукати мене всюди...

Макар на кілька секунд замислився.

— Щось обов'язково придумаємо. У мене є друг, він адвокат. Пізніше я йому зателефоную й запитаю, що можна зробити в такій ситуації.

Я трохи відсторонилася й подивилася йому в очі.

— Дякую вам...

Він ледь усміхнувся.

— Давай без «ви». Просто на «ти».

Я вперше за цей день ледь помітно усміхнулася.

— Добре.

— А зараз спробуй трохи відпочити. А ввечері я хочу показати тобі одне місце. Для мене воно особливе... Моє місце сили.

— Домовилися.