Розділ 3

Ліза

Я прокинулася ближче до обіду. Почувалася так, ніби мене переїхав танк. Пів ночі я проплакала, а потім заснула лише від виснаження.
Підвівшись із ліжка, я пішла до ванної кімнати. Умилася, привела себе до ладу й вирушила шукати Макара. У будинку його не було. Мабуть, він надворі.
Вийшовши на подвір'я, я на повні груди вдихнула свіже, чисте повітря. Навколо панувала тиша, яку раптом порушив звук газонокосарки. Він лунав за будинком.
Я пішла туди й побачила Макара, який косив траву. Помітивши мене, він вимкнув газонокосарку.
— Доброго ранку.
— Доброго, — усміхнувся він.
— Ще раз дякую вам... за те, що врятували мене.
— Нема за що. Як ти? Хочеш їсти? Можу щось приготувати.
— Ні, дякую. Я не голодна. Може, я можу чимось допомогти?
— Та ні. Зараз докошу траву, і все. Тож відпочивай.
Макар не встиг договорити, як у мене задзвонив телефон.
Оля.
Я поглянула на екран, розвернулася й пішла до будинку, а Макар знову увімкнув газонокосарку й продовжив косити траву.
— Привіт, подруго. Що вчора сталося?
— Привіт... Довго розповідати, але якщо коротко — за двадцять хвилин до початку церемонії я дізналася, що Рома зраджував мені вже три місяці.
— Боже, Лізо... Мені так шкода. Не плач, будь ласка. Він козел і не вартий жодної твоєї сльози.
— Але ж я кохала його понад усе... Він був для мене всім. І саме в день, коли ми мали стати сім'єю, я дізналася, що він...
Ліза не змогла договорити. По щоках знову покотилися сльози.
— Не плач. Він тебе не заслуговує.
— Олю, я пів ночі проплакала. Думала, що сліз уже не залишилося, але вони все одно течуть. Я не знаю, що мені робити. Не знаю, куди йти...
— Лізо, я якраз хотіла сказати найголовніше. До мене навіть не думай приходити. Твій батько вже був тут, шукав тебе. Біля під'їзду стоять його люди. Скажи, ти зараз де?
— Це жахливо... Як він сміє? Я зараз за містом.
— Стривай... Ти що, десь у полі?
— Ні. У будинку.
— Якому будинку? Ти ж ніколи не казала, що у тебе є будинок за містом.
— Бо його в мене немає. Мені допомагає один чоловік. Він урятував мене, коли таксі зламалося, а батько вже майже наздогнали мене.
— Він нормальний? Ти йому довіряєш?
— Так. Якби не він, мене вже давно повернули батькові.
— Тоді моя тобі порада — залишайся там. У місто зараз краще навіть не сунься. Тебе одразу знайдуть.
— Знаю...
— Лізо, вибач, мені вже треба бігти.
— Так, звісно. Бувай.
— Бережи себе. І якщо зможеш — дай знати, що з тобою все гаразд.
— Добре. Бувай.
Я поклала телефон поруч із собою й опустила погляд.
Що ж мені тепер робити? Зі мною немає нічого, окрім телефона та ключів від квартири. Додому повернутися я не можу.
Сльози знову покотилися по щоках.
— Лізо, все гаразд? Чому ти плачеш? — почувся поруч голос Макара.
Я підняла на нього заплакані очі.
— Мене шукають по всьому місту. Батько вже приходив до моєї подруги, шукав мене й навіть поставив своїх людей біля її під'їзду. Я не знаю, що мені робити... Мені нікуди йти...
Не встигла я договорити, як телефон знову задзвонив.
Тато.
Я завмерла, дивлячись на екран, а Макар залишився стояти поруч.
— Алло.
— Лізо, ти зовсім збожеволіла? Де тебе носить? Негайно повертайся до Романа!
— Тату, ти мене чуєш? Я до нього не повернуся. Він мені зраджував!
— Ти що, зовсім розум втратила? Я сказав — негайно повернися до Романа!
— Ні!
— Щоб за пів години ти була біля нього й благала пробачення! Ти мене зрозуміла?
— Я цього не зроблю!
— Ах ти невдячна... Я накажу своїм людям прочесати кожен куточок. І коли вони тебе знайдуть, силоміць привезуть до мене. А тоді вже ніхто не питатиме твоєї згоди. Вас розпишуть, хочеш ти цього чи ні.
Від його слів мене почало трясти. Дихати ставало дедалі важче, а сльози лилися без упину.
— Ні... Будь ласка... Не треба... Я не хочу виходити за нього заміж... — ледве вимовила я крізь ридання.
— Я все сказав.
У слухавці пролунали короткі гудки.
Я більше не могла стримуватися. Сиділа й гірко плакала.

Раптом мене обійняли сильні руки й обережно притягнули до себе. Я навіть не подумала відсторонитися. Просто сховала обличчя на теплих чоловічих грудях і дала волю сльозам.
— Лізо, тихіше... Все буде добре, — м'яко промовив Макар, погладжуючи мене по спині.
— Не буде... Він знайде мене... І змусить одружитися з Романом... — схлипувала я.
— Не знайде. Я цього не дозволю.
— Але як? Він відправить своїх людей шукати мене всюди...
Макар на кілька секунд замислився.
— Щось обов'язково придумаємо. У мене є друг, він адвокат. Пізніше я йому зателефоную й запитаю, що можна зробити в такій ситуації.
Я трохи відсторонилася й подивилася йому в очі.
— Дякую вам...
Він ледь усміхнувся.
— Давай без «ви». Просто на «ти».
Я вперше за цей день ледь помітно усміхнулася.
— Добре.
— А зараз спробуй трохи відпочити. А ввечері я хочу показати тобі одне місце. Для мене воно особливе... Моє місце сили.
— Домовилися.