Розділ 2

Макар

Сьогодні я нарешті вирішив поїхати на дачу. Не був там уже точно три місяці. Вирішив скоротити шлях, але дорогою побачив, що там триває ремонт. Довелося розвертатися й їхати іншою, довшою дорогою.
Раптом я помітив білу пляму. Під'їхавши ближче, побачив наречену в білій сукні. Поруч стояло таксі. Вона простягнула руку, благаючи зупинитися.
Я загальмував, опустив скло й запитав:
— Дівчино, з вами все гаразд? Вам потрібна допомога?
Вона озирнулася в той бік, звідки я їхав. Я теж глянув у дзеркало заднього виду й помітив автомобіль, що наближався. Потім вона подивилася на мене.
— Так... Будь ласка... — крізь сльози прошепотіла вона. — Відвезіть мене звідси. Куди завгодно, тільки подалі.
Я одразу зрозумів, що сталося щось дуже погане.
— Сідайте.
Вона швидко сіла в машину, і ми рушили. Сльози безперервно котилися її щоками, а вона весь час озиралася назад, дивлячись на той автомобіль. Я поставив кілька запитань, і мої здогадки підтвердилися.

Пізніше вона зателефонувала батькові. З їхньої розмови я зрозумів, що її наречений — справжній покидьок. Закінчивши дзвінок, вона сиділа мовчки й тихо схлипувала.
— Та машина позаду нас... Це ваш наречений? — запитав я.
— Так... — тихо відповіла вона, знову озирнувшись назад.
Я міцніше стиснув кермо.
— Скажіть, вам є де сховатися?
— Хіба що у подруги... — відповіла вона, витираючи сльози.
— Не думаю, що це хороша ідея. Якщо він шукатиме вас, то насамперед перевірить саме її.
Вона опустила голову.
— Більше ніде... — ледь чутно прошепотіла вона й знову схлипнула.
Вона сиділа в розкішній весільній сукні, з гарною зачіскою, фатою та макіяжем, який уже розтікся від сліз. Я бачив, як безнадійно вона плакала.
— Не плачте. Я вам допоможу. Зараз головне — відірватися від них, а далі щось придумаємо.
— Але як?
— У мене є одна ідея.
Через двадцять хвилин нам вдалося відірватися від переслідування, і ми вже їхали в бік моєї дачі. Там можна буде спокійно все обговорити.
Приїхавши, я вийшов із машини й допоміг дівчині.
— Ходімо до будинку. Там поговоримо.
Поки ми йшли стежкою, я порушив тишу.
— Вибачте, що не представився. Я Макар. А вас як звати?
— Ліза. Ліза Коваленко.
Почувши прізвище, я відразу зрозумів, хто її батько. І чудово усвідомив, що буде, якщо він знайде доньку.
Зайшовши до будинку, ми сіли на диван.
— Лізо, сідайте. Я правильно розумію, що, окрім подруги, вам більше нікуди піти?
— Нікуди.
Було видно, як їй важко.
— До подруги вам не можна. Він насамперед шукатиме вас саме там. Є лише один вихід — залишайтеся тут. Я приїхав на вихідні, тож місця вистачить. Не бійтеся мене, я вам нічого не зроблю.
— Дякую вам. Ви ж розумієте, хто мій тато. Якщо він нас знайде, нам обом буде дуже погано.
— Тут нас не знайдуть. Так, мої номери, мабуть, уже перевіряють, але не хвилюйтеся. Про цю дачу майже ніхто не знає.
— Дякую... Щиро дякую.
— Ви зачекайте тут, а я поставлю машину в гараж, щоб її ніхто не побачив.
За десять хвилин я повернувся. Вона досі сиділа на тому самому місці й дивилася в одну точку.
— Лізо...
Вона здригнулася й перевела погляд на мене.
— Ходімо, я покажу вам вашу кімнату.
Вона мовчки кивнула й підвелася.
Я провів її до кімнати на другому поверсі.
— Ось, це буде ваша кімната. Я зараз принесу щось зі свого одягу, щоб ви могли переодягнутися й почувалися зручніше. А потім покажу будинок.
Я пішов до своєї кімнати, дістав футболку й шорти та повернувся.
— Ось, тримайте. Коли будете готові, приходьте до вітальні.
— Добре... — відповіла вона.
Я вже хотів вийти, але вона тихо мене зупинила.
— Зачекайте... Ви не могли б допомогти мені розв'язати корсет?
— Звичайно.
Я підійшов ближче й обережно почав послаблювати шнурівку. Корсет був затягнутий дуже туго, тому це зайняло кілька хвилин. Коли останній вузол було розв'язано, я відразу зробив крок назад.
— Дякую, — тихо сказала вона.
Я лише кивнув і вийшов із кімнати.
Сам швидко переодягнувся в домашній одяг і став чекати у вітальні.
За кілька хвилин Ліза спустилася вниз. Мій одяг був їй завеликий. Шорти вона міцно затягнула на поясі, а футболку зав'язала вузлом унизу, але навіть так вона залишалася трохи вільною.
Зачіска залишилася такою ж бездоганною, а от макіяж вона, схоже, намагалася стерти. Та, попри це, почервонілі очі й припухлі повіки все одно видавали, що вона багато плакала.
— Ось там ванна кімната. У верхній шухляді тумбочки є чисті рушники, можеш узяти.
— О, дякую. Саме те, що потрібно.
Вона пішла до ванної. За кілька хвилин повернулася вже з підправленим макіяжем, але очі все одно не приховували пережитого.
Я показав їй будинок і запропонував трохи пройтися подвір'ям.
— Якщо хочеш, можемо вийти на вулицю. Тут дуже тихо.
Вона ледь помітно похитала головою.
— Ні... Я хочу трохи побути сама.
Я зрозумів, що їй просто потрібно побути наодинці зі своїми думками. Час від часу вона непомітно витирала сльози, думаючи, що я цього не помічаю.
Ліза піднялася до своєї кімнати, а я тим часом почав розкладати продукти, які привіз із собою, до холодильника.