ДЖИНА

ДЖИНА

Дорога пройшла так швидко, що я не відразу зрозуміла як ми опинилися в Венеції. Серце билось так шалено, що здавалося  от-от вистрибне з грудей, від щастя, від того, що ми тут разом. Ми гуляли по вузеньких вулицях, каталися на гондолах. Зупинялися біля кожної сувенірної крамнички. Романтика переповнювала простір навколо нас. Лука купував так багато сувенірів, що мені стало навіть трохи не зручно. Я не звикла аби мене так балували.

Біля однієї сувенірної лавки, я зупинилась і побачила червоні браслети сплетені з червоної нитки. Руки потяглися до них. Діставши п’ять євро, я взяла два.

• Лука дай мені свою руку. – прошепотіла я.

Він посміхнувся й протягнув руку. Я обережно наділа йому браслет і тихо, майже не чутно прошепотіла побажання.

• Що ти робиш? Чаклуєш? – в його очах сяяли іскорки.
• Червона нитка виступає я оберіг, коли зав’язуєш близькій людині червону нитку або одягаєш  браслет, обовʼязково треба бажати чогось хорошого для цієї людини.
• І що ж ти побажала для мене?
• Це секрет. Якщо розповім не здійсниться.
• Тоді дозволь і мені для тебе, щось побажати. – його голос став серйознішим.

Я простягла йому свою руку, він так уважно застібав це браслет, наче від цього залежало моє життя. Його обличчя було сконцентроване на бажанні, а я розуміла, що все що мені потрібно це він. І він зараз поруч.

• Ну що з магією покінчено. – Лука посміхався, а в очах промайнуло, щось глибше. – Прийшов час зробити те за чим ми сюди приїхали.
• Що ти замислив? Я гадала ми приїхали подивитися на місто.

Лука не відповів мені, а його посмішка промовляла, що він і справі продумав план перебування тут. Його очі сяяли яскравіше ніж вогонь, а моє серце завмирало.

Взявши мене за руку він повів мене за собою. Ми пройшли декілька кварталів, і мені здалось що я потрапила в казку. Перед нами стояв той самий театр Ла Феніче.

• Лука… ми йдемо в Ла Феніче? – я так тихо це сказала, що не впевнена, що почула свій голос.
• Так, саме туди. – він казав це так впевнено.

На його обличчі посмішка, а на моєму здивування, як він дізнався? Я ніколи нікому не розповідала що хочу потрапити саме сюди, а йому розповіла лише коли ми їхали, але він запланував це раніше. Я не могла повірити, це відбувається зі мною, посмішка проявлялась з кожним кроком.

Який же він гарний. Я дивилася на величні колони, на статуї, на каміння, що зберігає столітню історію. Мені так хотілось, зупинити час, та залишитися тут назавжди. Біля входу було стільки людей бажаючих опинитися на балу. Від кожного віяло щастям та насолодою опинитися тут.

• Джи, наша черга настала, ходімо в середині тебе чекає  набагато більше цікавого.

Коли ми опинилися в середині, голова йшла колом від захвату. Кожну пару зустрічали й проводжали до першого залу, нам провели екскурсію до театральної зали, в якій грала неймовірна музика й танцював шоу-балет, я не могла відвести погляду від них. Їх рухи були ідеально поставленні, синхронність неймовірна, не було жодної помарки в рухах.

Лука водив мене і розповідав про кожну скульптуру, а я слухала його божественний голос і запамʼятовувала усе. Довго гуляючи коридорами цього величного будинку, ми прийшли до ресторану, на нас вже чекали офіціанти які провели нас до столика.

• Як ти здогадався, що це моя мрія? – не витримала я.
• Чесно?  Я не знав. – він посміхався. – Я вирішив тебе сюди привести, бо це моє улюблене місце. Я відвідую його кожного року. Я просто обожнюю цей бал. Тут я почуваю себе іншим, я відчуваю свободу та легкість, а ще мене дуже вражає їх програма, яка до речі кожного року різна.

Я дивилася на нього з таким здивуванням, такої відповіді я не чекала. Десь в середині маленька дівчинка кричала, що сама доля нас зʼєднала.

• А я вже почала думати, що ти читаєш мої думки. – намагалася жартувати я.
• Що ти хочеш скуштувати, їжа тут просто неймовірно смачна. – З його рук, я готова їсти будь що.
• Я хочу червону рибу та біле на пів солодке вино.
• Чудовий вибір.

В ресторані була така чаруюча атмосфера, що я не помітила як офіціант приніс наше замовлення, скрипалі грали неймовірні мелодії, сміх та цокіт бокалів наповнював залу, а щастя наповнювало моє серце.

• Я ніколи в житті не їла таку смачну рибу, це ж можна зійти з розуму від насолоди. – Лука сміявся і дивився прямісінько в мої очі.
• Ти ще не їла рибу яку готую я. – Лука посміхався. Своєю чарівною посмішкою. – Після неї ти ніколи не з можеш їсти в ресторанах.
• Боже, пане, та ви, нахабний хвалько. –  Не зводила погляду з нього. – Але я наважусь скуштувати, якщо звісно ви приготуєте для мене.

Наш сміх лився наче ріка, а очі палали від захвату. Було так легко… і страшно одразу. Я розуміла, чим більше я в нього закохуюсь, тим болючіше буде втратити його.

• Ходімо леді. – його голос вивів мене з роздумів. – Час готуватись до балу.