ЛУКА

ЛУКА

Злість яка бурлила в моїй крові, глушила здоровий глузд. Я хотів  знищити кожного, хто коли-небудь завдав їй болю. Десь глибоко в середині, я почав її розуміти. Все ставало на свої місця. Вона тікала від мене, тому що не хотіла закохуватися в мене. Вона тікала, бо боялась, що я виявлюсь таким як інші. Моя маленька, зламана дівчинка. Я хочу показати їй, що таке справжнє кохання. Щоб вона побачила, як я здатен кохати. Як сильно я вже кохаю.

• Я від везу тебе в одне місце. – я взяв обережно її руку. – Хочу щоб ти побачила один будинок.
• Навіщо мені дивитися на будинок? – в її голосі було не розуміння. – Ти розумієш як дивно звучить?
• Просто поїхали. Ти усе зрозумієш на місці.

Ми сіли в авто, вона спостерігала за видом з вікна, її очі були наповнені щастям, але так само і страхом. І я бачив це. Звісно її можна зрозуміти. Невідомий чоловік, невідомий маршрут, вона не знала чого чекати. Та я відчував, що не дивлячись ні на що, вона мені довіряє. Або намагається довіряти. Та коли ми приїхали, я побачив як засвітились її очі.

• Це… це не просто будинок. – вона аж трохи почала заїкатися. – Це цілий маєток. Тут хтось живе?
• Уже давно – ні. Тут ніхто не мешкає майже 80 років.
• Чому? Він що проклятий? – вона нахмурила брови, і мені навіть трохи стало смішно.
• Ні, в нього дуже трагічна історія. Яка залишила відбиток на цьому місці. І я хотів би тобі її розповісти.

Ми стояли біля воріт, вітер шелестів деревами, а вона не відриваючи від мене очей слухала. Напружено і зосереджено. Наче намагалась запам’ятати кожне моє слово.

• Колись тут проживала сім’я. Чоловік з дружиною та двома синами. Він був торгівцем – тканини, та прикрас ручної роботи. Прикраси виготовляла його дружина. В них ходили усі впливові люди того часу. Сім’я жила завжди в достатку.
• Але? – тихо перепитала вона.
• Але завжди було негласне правило. Що дня родина вечеряла разом. Де б всі члени родини не були, на вечерю мали явитися додому. – коли я згадував, на душі ставало тепло. – Він так сильно кохав свою дружину, що ладен був увесь світ покласти до її ніг. Кожен його рух, кожна дія, все для добробуту родини. Але час не стоїть на місці. Діти дорослішали, а він залишався тим самим, все так само піклувався про свою родину. Його дружина, завжди сяяла від тієї любові, якою він її окутував. Майже всі жінки того часу заздрили їх почуттям, та їх сім’ї. Доки одного ранку його не розбудив крик дружини. Він не розумів що з нею. А її мучив нестерпний біль. Вони знайшли найкращих лікарів, але ніхто не міг їй допомогти. Всі як один попереджали, що часу залишалося мало. Він не міг в це повірити, але його дружина згасала на його очах. А він разом з нею. Він не бачив свого життя без неї. Адже вона – найдорожче що було в його житті. Не мали ніякого значення гроші, дорогі прикраси, та інше. В його житті значення мала лише вона. Діти вже дорослі, але їх любов до батьків розбивала серця. Ні він, ні діти не лишали її, як можна більше часу проводили поруч. Але… Кожен з них знав, що залишилось мало часу. Чоловік не хотів лишати свою дружину. І йому прийшла ідея. Деякі скажуть безглузда, а інші відчайдушна. Коли настала та остання мить, він взяв свою кохану на руки й відніс до скель. Вона вже не ходила, нічого не їла. Єдиним її бажанням було не засмучувати рідних, та не бути для них тягарем.
• Він запропонував її померти разом? – Джина затамувала подих, а на очах з’явилися сльози.
• Так. Вона не могла його відмовити, тому що знала його краще за всіх. Тому нічого не залишалось як погодитись. Він приніс її до краю скелі, вони подивились в останнє в очі один одному, обійнялись та полетіли до низу. Їх тіла знайшли через декілька днів, хвилями їх винесло на берег. Їх руки були в міцному замку. Навіть вода не змогла їх роз’їднати. Поховали їх разом. – я дивився на Джи, а вона тихенько витирала очі. – Діти знайшли листа, в якому батько по прощався з ними, та вибачився за свій вчинок. З того часу в цьому будинку ніхто не проживає на постійній основі.

Вона мовчала, і тепер дивилась на маєток. Наче бачила все, що трапилось.

• Діти в пам’ять про вічне кохання батьків поставили не великий пам’ятник у вигляді троянди. Матір звали Розалі, а її улюблені квіти – червоні троянди. І це був символ кохання, яке вона несла.  Цей маєток передається у спадок з покоління в покоління, але ніхто не наважується його продати, або знести. Бо для всіх це місце – святе.
• Це неймовірно… Про таке кохання, я читала лише в книжках. – Джина вдивлялася в маєток – Ти покажеш мені ту троянду?
• Звісно, ходімо.
• Звідки в тебе ключі від нього? Ти займаєшся реконструкцією, чи продаєш його?
• Ні. Все глобальніше.
• То … хто його власник? – вона перевела погляд на мене.
• Останній кому перейшов у спадок цей маєток став Лука Де Сантіс. – я трохи посміхнувся їй.
• Чекай… так це твій маєток?  Цього не може бути… Тобто я тобі вірю, але я в повному шоці.
• Ходімо я тобі все покажу.

Ми піднялися до скелі. Джина довго дивилася на пам’ятник. Торкалася металу. Вчитувалася в слова.  Вона наче відчувала біль, який відчували діти. Я спостерігав за нею і не міг відірвати від неї погляду. Мене охоплювало бажання огорнути її. Забрати її біль. Дати їй нове тепло, справжнє життя. Коли вона звернула увагу на мене, я помітив в її очах сльози. Вони різали мене, без ножа. Я не хотів бачити її заплаканою. Вона має посміхатися. Вона має бути щасливою.

• Це місце… воно прекрасне. Але в ньому так багато болю. Її голос витяг мене з думок, вона дивилась на мене своїми великими очима, та чекала що я щось скажу їй.
• Ходімо я покажу тобі маєток.