14

Прокинулася я рано. Маю бігти на роботу, щоб встигнути доробити те, що не встигла вчора. Сконцентрувалась на сусідній кімнаті і не відчула його. Влад ще не повернувся. Як тут можна не хвилюватися? 

Дуже швидко зібралася і побігла в універ. Дорогою придумала, як я можу непомітно дізнатися, де блакитноокий проводить час вже декілька ночей поспіль. Але зроблю це після роботи.

Охоронець корпусу ще спав, коли я прийшла, тому довелося гучно постукати. Він, перелякано відчинив і ще довго вдивлявся, хто тут такий нахабний.

- Це я, пане Стефе, Лінда, лаборантка з кафедри…

- Згадав! - перебив мене Стеф, - А чого Ви так рано? Щось трапилось? - запустив мене всередину.

- Просто багато роботи. Не встигла вчора.

Він посміхнувся, мовляв, вперше бачить таких завзятих працівників і жартома сказав, що Патрику пощастило, що такі працюють саме у нього. Я отримала ключ, розписатися в журналі і пішла до лаборантської. Щоб не гаяти час, відразу сіла за друкарську машинку і почала друкувати той клятий протокол. 

Відчинилися двері рівно о восьмій і в кабінет буквально залетіла Віола.

- Ще не прийшов? - замість “доброго ранку”, випалила дівчина.

- Хто? Повелитель протоколів і володар червоних чорнил?

- Хто? - зупинилася Віола і поглянула на мене. Побачивши мою посмішку почала сміятися, - Патрик вже тут?

- Ні, видихай, сьогодні ти прийшла перша. Він ще не заходив.

Тут двері почали відчинятися і Віола, як ошпарена, підлетіла до свого столу і всілася на стілець, зробивши вигляд, наче працює тут зі вчорашнього дня. 

- Доброго ранку, дівчата! - промовив майже лагідно Патрик, зайшовши спокійно, без нервів і грюкання дверима.

- Доброго ранку, пане Ламар! - ми вдвох майже проспівали хором.

- Протокол готовий? - запитав, хитро посміхаючись. 

Мабуть, очікував, що я знепритомнію, виправдовуючись, що потребую більше часу. Але я настільки добре опанувала друк, що мене тепер ніхто не зможе перевершити у цьому вмінні!

- Так, пане Ламар, готовий! - переможним тоном заявила я.

Віола поглянула на мене, на Патрика і потім перевела погляд на годинник. Восьма година дві хвилини. “Який протокол?” - було написано у дівчини на обличчі. Я просто підморгнула їй у відповідь.

- Через дві хвилини занесіть мені, - кинув і вийшов.

Я розказала Віолі, що була готова до цього і тому прийшла раніше сьогодні, щоб не дати йому привід зриватися на мені принаймні за це. Але Віола не одобрила це, мовляв, він звикне, що ти “живеш” на кафедрі і буде завалювати тебе роботою. Я намагалась їй довести, що на початку роботи я хочу зарекомендувати себе з гарного боку, проте вона і слухати цього не хотіла. Дві хвилини сплили дуже швидко. За суперечкою час не відчувається, тому я просто перервала її повчальну промову, взяла своє друковане “творіння” і пішла здавати його на перевірку.

Тихо і непомітно, як він любить, я зайшла, наче прозора примара, і поклала протокол на лівий край столу. Він одразу взяв, запросив сісти і почекати, поки він перевірить. Я мовчки сіла на стілець і почала розглядати його кабінет. Раптом відчула, як спиною пройшовся легкий холодок. Я знаю це відчуття. Це щось магічне, щось лихе. Різко розвернулася, чим привернула його увагу, і побачила на книжковій полиці велику, чорного кольору, книгу. 

Раніше її не було, я точно знаю. Вона щойно з’явилася, бо ще вчора ця полиця була порожня. Патрик посміхнувся, побачивши мої рухи. А я зробила вигляд, що все нормально, просто почулося щось з коридору.

- То був Ваш наречений вчора? - запитав Патрик, продовжуючи читати мій документ.

- Перепрошую, що?

- Той хлопець, який приходив до Вас вчора, Ваш наречений?

- Ні. Тобто яка різниця?

- Зрозуміло.

Не знаю, що йому там зрозуміло, але вважаю це питання не зовсім тактовним. Проте я стрималась і не зробила зауваження. Хай спочатку затвердить мій протокол, а потім почну його дратувати своїм характером. Він дочитав і мовчки дав мені. Я, якщо чесно, не знаю, що робити в таких випадках, тому просто запитала:

- Вам сподобалось? - жартома запитала.

- Що?

- Маю на увазі, мій протокол затверджено чи треба доробити?

- Затверджено, пані Ліндо, - якось грайливо він це сказав і пустив бісика, наче загравав, та бабусине закляття, яке я накладаю щоранку, не пропустило його “бісика” й близько до мене.

- Тоді прошу поставити підпис там, внизу, де Ваше прізвище, - віддала йому назад.

Він оцінив мій непохитний самоконтроль, посміхнувся і розписався, віддаючи мені протокол. Я подякувала і зібралась виходити, але він затримав мене.

- Пані Ліндо, як Ви знаєте, з понеділка розпочинається навчання. Та я нагадую Вам, що буду відсутній кілька днів. Тому не забувайте про моє прохання. Я ж можу на Вас розраховувати?

- Якщо Ви про квіти, то не хвилюйтеся, я слідкуватиму за ними.

Він підвівся, підійшов до мене, взяв за лікоть і повів у приймальню, щоб показати яку квітку чим поливати і як готувати розчин для рослин. Краще б він так людьми переймався, а не рослинами. Він показував мені зілля для квітів, просив занотувати рецепт і чомусь дуже близько підходив до мене. При нагоді брав за талію, але легенько, ненароком, заправляв локон волосся за вухо. Проходив біля мене впритул, торкаючись.

Робив він це майже непомітно, наче випадково. Мені це не подобалось. Адже він набагато старший і у нього є дама. Він що, всіх своїх співробітниць зваблює? Я робила вигляд, що не помічаю таку його “особливу” поведінку і уважно занотовувала все, що він казав про ті рослини. Ще й ставила питання. Здається, я його здивувала відсутністю реакції на його, так звану, увагу. У нього в очах я побачила азарт, він, можливо, подумав, що це така моя гра і прийняв умови. Побачимо, що з цього вийде.