7

Прокинулася пізно, подивилась на годинник і зрозуміла, що пропустила сніданок. Для мене це не типово. Зазвичай я прокидаюсь рано. А блакитноокий товариш також, мабуть, заспав. Треба розбудити. Подумавши це, постукала в стіну. Тиша. Скористалася силами, спробувала відчути, чи є він там. Дивно. В його кімнаті немає ні душі. Як це так? Він нічого мені не казав вчора про свої плани. 

Звісно, він не мусить звітувати, проте по-дружньому, міг поділитись. Добре, потім все дізнаюсь. А зараз піду в кафе, поснідаю. Виходячи з гуртожитку, запитала на рецепції, чи не залишили для мене листа з кафедри. Дівчина довго шукала, перевіряла всі листочки, але мій не знайшла. Так, було б дуже дивно, якби відповідь прийшла так скоро.

В кафе майже нікого не було. Всі нормальні люди вже давно поснідали, тільки я - пізня пташка. Зробила замовлення та сіла біля вікна. Смачні сирнички з ягідним джемом, майже, як вдома. Але мамчині набагато смачніші. Запила все гарячим какао. Раптом побачила знайому фігуру, яка прямує до гуртожитку. Але якось неприродно прямує. П’яний чи що?

Дуже швидко вибіла на вулицю, але Влад вже десь подівся. Сподіваюся, пішов у свою кімнату. Я миттю повернулася до кафе, купила каву й порцію смачних сирників та пішла до нього.

Відчуваю, що він у кімнаті і не спить, але чомусь не відчиняє. Образився чи що? Але ж ми вчора добре розійшлися. Щось з цим парубком не так.

- Владе, якщо не відчиниш, я з’їм твої сирники! - намагаюсь жартома розоворити його.

Але він не відповідає. Тому я перейшла на погрози:

- Гей, пане, якщо зараз же не відчиниш, я винесу ці двері. У моїх силах можеш не сумніватися! - прикрикнула.

- Зачекай, мороко. Зараз відчиню.

Відкрив двері і не впускає мене, хоче через щілину спілкуватися. Я, не довго думаючи, застосувала телекінез, примруживши очі, і різко відчинила двері. Він не втримав їх і вони так сильно грюкнули об стіну, думала, розлетяться на друзки. 

Я подивилася на свого товариша, як вихователька, яка зараз буде повчати і лаяти. Але він просто відійшов від дверей, тим самим дав дорогу мені і я увійшла.

- На, поснідай! - поставила тарілку і стакан на стіл та пішла зачинити двері.

- Дякую, не варто було, - кволо відповів.

Я підійшла ближче до нього, щоб упевнитися у своїх підозрах. Та ніякого алкоголю не відчула. Тоді як пояснити, що він плентався, ледь пересуваючи ноги і шатався з боку в бік.

- Де ти був? Що з тобою?

- Ліндо, правда, я дуже вдячний тобі, що потурбувалася. Але зараз хочу побути сам. Не ображайся. Маю відпочити. Сирники з’їм, не хвилюйся.

- Я піду тільки тоді, коли поснідаєш. Давай, друже, не змушуй дівчину чекати.

Він приречено подивився на мене та не став сперечатися, був заслабкий. Знає, що не відчеплюся. Сів, почав мовчки їсти. Коли закінчив, спитав:

- Задоволена? Тепер залиш мене, я хочу спати. Будь ласочка, нічого не питай.

Звичайно ж, я відразу вийшла. Відчуваю його стан. Він наче розчавлена комаха, яка намагається сховатись. Зазвичай він жартує, безперервно розказує якісь історії, але зараз я його не впізнаю. Дам йому час, потім обов’язково розкаже.

Зайшла до себе в кімнату і просто сиділа, слухаючи блакитноокого поки він не заснув. Звичайно, я знаю, як слухати думки інших людей, це вміння моєї бабусі, та я обіцяла ніколи не застосовувати ці сили на друзях. Це нечесно. Тому я просто прислуховувалась до його серцебиття і дихання. Коли я впевнилася, що Влад спить здоровим сном, вирішила прогулятися. До навчання ще тиждень, отже, маю час на себе.

Вийшла з гуртожитка, аж раптом почула голос нашої консьержки:

- Пані Марак? Лінда Марак?

- Так, це я, - повернулась до неї і посміхнулася.

- Вам лист з кафедри, зайдіть, будь ласка, всередину, розпишіться у журналі про отримання.

Хвилююча мить. Я дуже швидко опинилася на рецепції, поставила свій підпис і отримала листа. Вийшла на вулицю, сіла на найближчу лаву та розірвала конверт.

“Пані Марак, вас запрошено на додаткове інтерв'ю сьогодні о п’ятнадцятій.”

Це неймовірно! Я отримала шанс на цю роботу! Маю скласти і цей іспит. Сподіваюся, що мені пощастить! Поглянула на годинник, який красується над дверима гуртожитку. ще є час. Тому я вирішила випити кави перед цим важливим випробуванням. 

У кафе я зайняла свій улюблений столик і смакувала каву з льодом, роздивляючись краєвид студмістечка. Відчула, що хтось наближається до мене і цей хтось - дівчина. Та я не повернулась, вирішила дочекатись, що буде, бо налаштована вона войовничо.

- Вітаю, Ліндо.

- Вітаю! - повернулась я, посміхнулася здивовано. Вона і ім’я моє знає. Я ж ні з ким ще не знайомилася. Окрім блакитноокого.

Рукою показала на вільний стілець, запрошуючи сісти. Не привітатися ж вона підійшла. Щось їй від мене треба.

- Залиш його, по-доброму прошу, - зціпивши зуби майже проричала.

- Залишити кого? - невдоволено запитала я.

- Влада! Він мій! - рішуче заявила дівчина.

- Він знає, що він твій? - трохи не розсміялася я, - Ти хто, взагалі така?

- Я - Меліса, його дівчина.

- Він про тебе не казав. Добре, не нервуй так. Я чужого не беру. Проте і свого не віддаю. Влад сам вирішить, хто з нас двох йому потрібна. Повір, він вже дорослий хлопець і може сам вирішувати такі питання. Розмову закінчено, - трохи різкувато сказала, але не жалкую. Не люблю розмов на такі теми. Що за дитячий садок?