4

Втомлена але задоволена, я побрела до студмістечка, ледве перебираючи ногами. Дорогою натрапила на парк і, побачивши лавку, сіла перепочити та дістала з валізи пиріг з сиром, що матуся приготувала, а Ритка запхнула мені, щоб батьки не бачили. Така кумедна, наче батьки вб’ють її за їжу. Матуся приготувала мені ще трохи смаколиків в дорогу, а тато дав грошей на перший час. Отже, в мене все добре!

З цим настроєм пішла далі. Маю влаштуватись у гуртожиток, бо вже вечоріє. Добрела до величезних воріт студмістечка, приложила свою перепустку до спеціального приладу і відчинилася хвіртка. Я зайшла і розгубилася, побачивши кількість корпусів. Який із них мій? Пішла до першого і вгадала. Тут живуть абітурієнти з інших міст.  

Зареєструвалася і дістала гаманець, щоб оплатити за тиждень проживання. Відкрила його і усміхнулась. Грошей там більше, ніж тато мені дав. Ритка підклала, поки я не бачила. Вона знала, що на дорожні витрати я маю окремий, кишеньковий гаманець, а цей я дістану вже далеко і не відмовлюсь від її допомоги. Відразу згадала, що сестра рідко витрачала кишенькові гроші, шо давали батьки, збирала. Можливо хотыла щось цінне купити, але віддала їх мені. Обов’язково їй віддячу, як тільки зароблю.

Кімната у мене не дуже велика, та добре, що я тут буду сама, без співмешканців. Не дуже хочеться з кимось ділити душову кімнату. Я почала розкладати свої речі. Що ж мені робити цілий тиждень? Додому не поїду, навряд мене там чекають, отже, маю знайти собі заняття тут.

Наступного ранку, поснідавши залишками домашніх смаколиків, я пішла шукати місце, де можна випити кави. Студентське містечко виявилось цілим містом. Тут є навіть спортивна зала, яку я зможу відвідувати, якщо мене зарахують на курс. Було б чудово!

Гуляючи, знайшла кафе і, зайшла на каву. Ассортимент мене вразив. Тут можна замовити не тільки каву з тістечком, а й нормально поїсти. І ціни цілком доступні. 

Кафе було порожнім, тобто з відвідувачів була тільки я. Отже, я обрала затишне місце, біля вікна. За декілька хвилин зала загуділа від гомону студентів, які почали заходити і замовляти сніданки. Я відвернулася до вікна і розглядала, як містечко прокидається і починає своє бурхливе життя. 

Покінчивши зі смачною кавою, я вийшла надвір прогулятися, розвідати що тут до чого. Алеї, парки, спортивні майданчики. Навіть магазин одягу є. Потім піду подивлюся, що пропонують у столичних магазинах. Я не дуже вибаглива у виборі одягу, більше моя сестра, яка завжди перешивала сукні, вважаючи, що так модніше. Тут ще й відділення пошти є, це так зручно! Я одразу зайшла і надіслала батькам листа. Написала про свої пригоди, про дивних столичних жителів, та що сильно сумую за ними, особливо за Риткою. Я й справді сумую, тому що тут я зовсім одна. 

Натрапивши на бібліотеку, я дуже зраділа, буде чим займатися тиждень до співбесіди. 

Кожного дня я, після сніданку в кафе, йшла до бібліотеки і проводила там майже весь день. Книги не можна брати до гуртожитку, бо офіційно я ще не студент, але абітурієнтам дозволено перебувати у читальній залі необмежений час. Я користувалась цим дуже вдало. 

Тиждень пролетів непомітно і в понеділок, я, прокинувшись дуже рано, прийняла душ, заплела волосся у косу, надягла гарненьку, темну сукню, та пішла до головного корпусу універу. За цей тиждень я вивчила місцевість навколо універу і пересувалася дуже впевнено, наче я тут живу все життя.

Аудиторію номер 301 я знайшла швидко. Добре, що хоч цього разу не довелося шукати стрілочки і шмигати дивними лабіринтами. Біля аудиторії зібралося чимало абітурієнтів. Я не підходила впритул, спостерігала здалеку, як вони поводяться. Може також чергу треба займати? Раптом, позаду, почула знайомий голос: Розвернулася і побачила свого блакитноокого рятівника, який розмовляв з дівчатами. Вони обступили його і щебетали, наче на виданні, кожна намагалась йому сподобатися. Так, він симпатичний. Чорнявий, високий, атлетичної статури. Одним словом - красень. 

Він помітив мене і я помахала рукою, щоб привітатися. Він вибачився перед дівчатами, та, оминувши їх підійшов до мене.

- Мене не вб’ють твої шанувальниці? - жартома запитала я, виглядуючи на них з-за його плеча.

- Що? Хто? - повернувся він за напрямком мого погляду і, нарешті, зрозумів мій жарт.

- Звичайно, вб’ють! - і ми розсміялися, як давні друзі.

- Привіт! Ти на співбесіду? - запитав мене.

- Так!

- Ще є час, ходімо, пригощу тебе кавою. Або ти любиш чай?

- Кава. Пригости мене кавою.

Ми пішли, а я, застосувавши, попри мамчині настанови, свою силу, підслухала думки дівчат. Посміхнулась, та пішла. Вони ж не знають хто я і, що зовсім на нього не претендую, але почуте мене потішило. Ми зайшли у невеличку кав’ярню, взяли ароматні напої та стали біля стійки.

- То, може, давай знайомитись, - посміхнувшись, сказав блакитноокий.

- Лінда Марак, - промовила і простягла руку для дружнього стискання.

- Згадуючи нашу першу зустріч, тобі підійшло б, скоріш за все, прізвище “Морока”, або “Морок”, - знову засміялися вдвох, згадуючи ту зустріч, - А мене звати Влад Нубос, - взяв мою подану руку і поцілував.

Це трохи здивувало мене, та руку я не прибрала, може тут, у столиці, так вітаються. Я про таке тільки в казках про принців читала. Ми пробалакали майже пів години. Я дізналася, що він дійсно, з іншого міста, що також приїхав на співбесіду, бо минулий рік пропустив. Його мама знедужала і він залишився доглядати її, бо крім сина в неї більше нікого немає. А я йому розказала про сестричку, батьків, але ні слова не промовила щодо того, що він дуже влучно пожартував, коли видумав мені нові прізвища. Та про своє походження я не розказую нікому. Насправді, тато змінив своє прізвище ще до шлюбу, щоб ніхто не знав від кого пішов наш рід. Це довга історія і зараз не найкращий час про неї згадувати.