2

Вручення диплому на наступному тижні. Вже не можу дочекатися. Радіти поки ще рано. Процедура подання документів до університету не дуже складна, але маю зробити все правильно, бо шанс, що мені пощастить навчатися безкоштовно - мізерний. Там конкурс для абітурієнтів із золотою відзнакою. Претенденти проходять інтерв’ю, по результатам якого зараховують тільки двох. А скільки їх там, я не знаю. Це чомусь тримається в таємниці.

Шансом я маю скористатися і поїхати до столиці та вступити саме в той університет. Там він… Якщо пощастить навчатися в нього, я буду найщасливішою студенткою.

Батьки переймаються моїм переїздом. Батько шукає для мене доступне житло, але в столиці знайти щось за нашими статками важкувато. А матуся просто нервує і намагається відмовити мене.

- Ліндо, доцю, йди-но сюди! - повернувшись з роботи, закричала так, щоб я почула зі своєї кімнати.

Я швидко прибігла, взяла сумки з продуктами і понесла на кухню. На її крик прибігла сестра і батько забіг у будинок аж з вулиці. Мама зайшла на кухню і тато з Риткою за нею, як курчата. Мама всілася на стілець, видихнула, наче щойно пробігла марафон і дуже радісно, аж занадто радісно, посміхнулася і обдивилася всіх по черзі хитрим поглядом, наче тільки їй відома вселенська істина буття і вона думає, чи розказувати нам чи ні. Зазвичай я боюся її, коли вона така завзята! Проте намагаюся не звертати уваги, спокійно викладаю продукти.  

- Мааам! - першою заговорила Ритка, - то ти почнеш розказувати чи ми маємо померти так і не дізнавшись, що такого радісного ти не хочеш нам казати?

Почуття гумору в моїй родині специфічне. Таке враження, що мене вдочерили. Та ні, я ж проводила ритуал на крові і впевнилася, що я рідна цим людям… Я люблю їх безмежно, та іноді вони наче навмисно випробовують мою стриманість у приборканні мого темного їства.

- Я щойно зустріла пана завідувача, завжди забуваю його ім’я. Як його… ну цей…

- Зіндельман Едуард Арістархович, - допомогла мамі пригадати. 

- Так, точно, Едуард! Він запропонував Лінді продовжити навчання в нашому інституті безкоштовно, ще й зі стипендією! Уявляєте? Тепер не потрібно їхати до столиці. Це ж добре? Так? - мама просила підтримки у присутніх.

Я трохи не розревілася, мала розчаровано сказала, що вона вже морально налаштувалась переїжджати до моєї кімнати, бо вона просторіша і назад перелаштовуватися не збирається. Тільки тато мовчки стояв і дивився на мене, а я ледь стримувала гнів і сльози. 

Пауза з відповіддю на мамине запитання затяглася і, не витримавши, я все ж випустила маленьку краплю своєї найтемнішої сутності і силою думки розбила свою улюблену кружку з зайчатами. Хотіла розбити вікно, але стало шкода батька, від мав би це лагодити, тому вдовольнилася кружкою.

- Ми ж домовлялися, що ти не застосовуватимеш темну магію вдома! - мама намагалась мене присоромити.

- Неля, рідна моя, кохана, заспокойся, будь ласка, - тато почав розмову, - Давай визнаємо, що наша дочка вже подорослішала настільки, що може сама вирішувати свою подальшу долю. Ми вивчили її, зростили, як могли. Тепер маємо відпустити. Мені також не хочется, щоб вона їхала з дому, але ж вона все вирішила.

Мама зблідла, не очікувала вона від батька такої промови. Він завжди підтримував її, а вона його, коли справа торкалася виховання нас з Риткою. А зараз я яскраво відчула мамин розпач. Тому тихенько накапала заспокійливого і подала мовчки. Вона також мовчки випила і буквально роздавила склянку рукою, що та розсипалася маленькими уламочками на підлогу, поруч з моєю розбитою кружкою, а рана на долоні зажила миттєво. 

Я зрозуміла, що змагатися з мамою магічними силами не дуже гарна ідея, проте назад не відступлюся. Я не маю втратити свій шанс. Боротимусь до останнього.

Зазвичай, коли треба вирішити серйозне питання, ми радимося і кожен висловлює свою думку. Але не зараз. Мама була рішуче налаштована і тому нервово, майже криком сказала:

- Добре! Але на нашу допомогу не розраховуй. Сама впораєшся, ти ж вже така доросла! Я не тримаю! - встала і пішла собі.

Батько тихо зітхнув, розвернувся і пішов заспокоювати маму.

- То ти поїдеш? - запитала Ритка трохи злякано. 

Вона ніколи не сприймала нічого серйозно, завжди все жартома, граючись. Але не тепер. Зараз вона злякалась. Мама ніколи не магічила вдома. Та сьогодні щось пішло не так і мала не на жарт злякалася. І за мене, і за батьків, і навіть трохи за себе, бо прийде час і вона стане на моє місце перед вибором своєї долі.

- Так, сестро, поїду. Я вже все вирішила…

- А мама? Якщо вона ніколи не прийме тебе назад? - трохи не розплакалась моя бешкетниця.

- Мама любить мене і ніколи не відмовиться, я це відчуваю. Але пройти свій шлях я маю самостійно. Повернутися додому я завжди встигну. Моя тобі порада, мала, може колись використаєш, завжди обирай себе, бо ти сама живеш своє життя і досвід - то тільки твоє, ніхто тобі не подарує мудрість.

Ритка зітхнула так само, як і тато, взяла віник і почала прибирати розбите скло. А я, зрозумівши, що через мене родина залишилась без вечері, взяла мамин фартух і почала готувати їжу. Я ж доросла вже…

Поки я намагалася зварити суп, Ритка вже накрила на стіл, нарізала хліб і овочі на салат. До кухні зайшов тато, мабуть запах їжі його притяг. Вони ж з мамою з роботи. Голодні обоє.

- А мама? - запитала Ритка, продовжуючи хазяйнувати.

- Навряд вона прийде, дуже рознервувалася, - відповів стомлено та сів за стіл.