Глава 5

ГЛАВА 5

Про те, хто саме стоїть переді мною, я здогадалася одразу. Занадто характерна зовнішність, добре відома з розповідей матері. Високий, величний красень з яскраво-червоним волоссям і чорними очима з помаранчово-червоними іскорками в них. Фенікси, як і інші магічні раси, живуть до двохсот років. І цей чоловік в свої п’ятдесят з гаком виглядав набагато молодшим. Лише трохи старше за Ренарда. І, як і в Синьому феніксі, в ньому відчувалася неймовірна харизма, що мимоволі притягувала до себе. Ось тільки не в моєму випадку. До цього чоловіка я відчувала лише стійку неприязнь і образу за його вчинки.

 – Вітаю тебе, дочко, – першим порушив незручну паузу ейн Леонард Нуарі. – Дозволиш увійти?

 – А у мене є вибір? – я багатозначно глянула на чотирьох охоронців з сірих феніксів, які стояли за його спиною.

Їх виділяла особлива форма, по якій відразу можна було впізнати воїнів, що служать кланам. На обладунках з вороненої сталі було гравірування з гербом червоного кольору. Воно означало, що конкретно ці служать ейнам Нуарі.

 – Боюся, що й справді немає, – куточки губ того, кого мені навіть батьком називати не хотілося, трохи піднялися. – Залишайтеся зовні і охороняйте будинок, – обернувшись до воїнів, розпорядився він. Після чого, безцеремонно відтіснивши мене, увійшов всередину.

 – Що ти тут робиш, Лео? – почула я холодний, прямо-таки хрусткий від крижаних голок, що в ньому відчувалися, голос матері.

Обернувшись, побачила, що вона теж вийшла в передпокій. І тепер, схрестивши руки на грудях, з палаючими неприязню очима дивиться на фенікса. На деякий час запанувала тиша. Мої батьки свердлили одне одного поглядами і нічого не говорили. Наче вели між собою якийсь дивний поєдинок, зовні непомітний. В очах батька щось промайнуло, коли він все ж таки порушив тишу:

 – А ти все така ж гарна! Анітрохи не змінилася.

 – Ти теж нічого, – посміхнулася вона. – Якщо це все, що ти хотів сказати, то забирайся.

По обличчю батька промайнуло невдоволення.

 – Нам необхідно серйозно поговорити. Справа стосується нашої з тобою доньки, тому не час для старих сварок.

 – Нашої доньки? – з сарказмом відгукнулася мама, зробивши особливий наголос на першому слові. – З яких це пір ти про неї згадав?

Ейн Наурі роздратовано поморщився.

 – І ти, і я чудово знаємо, чому я весь цей час з нею не бачився. Ти була проти.

 – А ти не надто і рвався виправити ситуацію! – саркастично заперечила вона.

Відчуваючи себе трохи ніяково через те, що доводиться бути присутньою при особистих розбірках батьків, я переминалася з ноги на ногу.

 – Може, все-таки пройдемо до вітальні і поговоримо? – обережно запропонувала.

Помовчавши, мама неохоче кивнула.

 – Чаю? Чи щось міцніше? – запитала я у батьків, яким явно не завадило б на щось відволіктись. Напруга між ними була така, що відчувалася майже фізично.

 – Обійдеться! – буркнула мама. – Він тут непроханий гість. Так що чим швидше скаже про мету свого візиту, тим швидше забереться.

В очах батька вогняні іскорки стали ще виразнішими. Він явно злився. Але було і щось іще, що я з подивом відзначила. Схоже, якісь почуття до моєї матері у нього все ж таки залишилися. Дивно, мені раніше здавалося, що він взагалі її ніколи не любив по-справжньому. Просто використовував. Чи не завадило б вислухати і його версію історії, перш ніж робити висновки? Мама все-таки розповідала мені про їхні взаємини тільки зі своєї точки зору. Стоп! Чого це раптом я взагалі про таке думаю?! Та плювати мені на те, що скаже цей чоловік! Він мені батько лише формально.

 – Ну що ж, нехай так, – глибоко видихнувши, щоб заспокоїтися, сухо промовив ейн Нуарі. – Дозволиш присісти?

Мати лише невизначено гмикнула і сама сіла на диван, гордовито випрямивши спину, наче королева. Для неї подібне поводження було нетипове, і я з подивом спостерігала за нею. Сама влаштувалася поруч із мамою і спрямувала погляд на батька. Той сів у крісло навпроти, закинувши ногу на ногу і пильно розглядаючи нас.

 – Мої спостерігачі донесли про те, що сьогодні відбулося з Лорейн.

 – Ось як? Твої спостерігачі? – фиркнула мама, разом втрачаючи величний вигляд. – Значить, ти стежив за нами?

 – Лише з метою захистити вас від неприємностей, – спокійно сказав він. – І просити за це вибачення не стану. До того ж Лорейн і моя дочка теж. Нехай ти не бажала, щоб ми спілкувалися, але це не дає тобі права забороняти мені піклуватися про неї хоча б у такий спосіб.

 – Піклуватися, значить? – іронічно підняла брови мама.

М-да, схоже, поруч із батьком від її вміння тримати себе в руках не залишається майже нічого. Я ледве впізнаю жінку, з якою пліч-о-пліч прожила все життя!

– Ти вже показав своє піклування, коли зробив вибір на користь іншої сім’ї!

 – Я вже говорив тобі, що інакше вчинити не міг, – роздратовано кинув він. – Для фенікса мого становища шлюб з представницею іншої раси означає крах всьому. Мене могли навіть вигнати з клану.

 – Так чому ж ти про це не подумав, коли спокушав мене? – гірко розсміялася вона.