Глава 4

Я завжди вважала, що в житті існують два типи людей. Перші, опинившись у незручній ситуації, намагаються тихенько зникнути й удати, що нічого не сталося. Другі починають ставити запитання, чим роблять ситуацію ще незручнішою.

На жаль для Натана Моргана, я належала до других.

— Перепрошую, — промовила я, переводячи погляд із незнайомки на Натана. — А можна уточнити, чому моя професія викликає у вас таку паніку?

Жінка розгублено подивилася на нього, наче чекала дозволу відповісти.

Цікаво.

Дуже цікаво.

— Ніякої паніки немає, — спокійно відповів Натан.

— Звичайно. Просто зазвичай люди не реагують на слово «журналістка» так, наче я щойно повідомила, що працюю на міжнародну терористичну організацію.

— Картер, ти можеш хоча б хвилину помовчати?

Я підняла брови.

— Можу. Але виключно за великі гроші.

Натан важко зітхнув.

Жінка тим часом міцніше стиснула сумочку.

— Натане, я справді не думаю, що це хороша ідея.

— Евелін, — перебив він, і його голос помітно змінився. — Я сам із цим розберуся.

Отже, Евелін.

Принаймні одне ім'я я вже дізналася.

— Знаєте, — вирішила втрутитися я, — мені починає здаватися, що ви говорите про мене так, наче мене тут немає. А це трохи неввічливо, особливо враховуючи, що я досі стою без склянки води.

Я обійшла кухонний острів, дістала з шафки склянку й відкрила кран.

Натан проводжав мене поглядом.

— Ти завжди така балакуча посеред ночі?

— Ні. Іноді я сплю.

— Важко повірити.

— Можеш запитати Хлою. Вона підтвердить.

Незнайомка явно не поділяла нашого настрою. Вона знову глянула на годинник і тихо звернулася до Натана:

— Мені час.

Він кивнув.

— Я проведу тебе.

— Не потрібно, я сама...

— Евелін.

Вона замовкла.

Натан підійшов до дверей, відчинив їх і жестом запропонував їй пройти.

Перед тим як вийти, жінка ще раз подивилася на мене.

— Олівія Картер, так?

Я кивнула.

— Саме так.

— Я читала вашу статтю про «Гарбор-Груп».

Моя рука завмерла зі склянкою біля губ.

Ось тепер цікаво стало вже мені.

— Справді?

Вона кивнула, але нічого більше не сказала.

— І що ви про неї думаєте?

— Евелін, нам час, — нагадав Натан.

Жінка відвела погляд.

— Гарної ночі, міс Картер.

І вийшла.

Я залишилася стояти посеред кухні, дивлячись на двері.

«Гарбор-Груп».

Із усіх моїх статей ця жінка згадала саме ту, яка останні кілька тижнів не давала мені спокою.

Ні, у випадковості я, звісно, вірила.

Просто зазвичай намагалася їх перевіряти.

Натан повернувся приблизно через п'ять хвилин.

Я все ще сиділа на кухні.

Він зайшов, побачив мене й зупинився.

— Ти досі тут?

— Як бачиш.

— Вода закінчилася?

— Ні, уявляєш, вона все ще тече.

Він підійшов до кавомашини, вимкнув її й почав прибирати чашки, які залишилися після розмови.

Я терпляче спостерігала.

Натан не поспішав пояснювати, що відбулося.

Що ж.

Доведеться допомогти.

— То хто вона?

— Знайома.

— О, дякую. Тепер усе стало на свої місця.

Він глянув на мене.

— Чого ти хочеш, Картер?

— Для початку прізвище.

— Навіщо?

— Розширюю коло знайомств.

— Тобі не здається, що для першого дня в цьому будинку ти надто активно цікавишся моїм життям?

— А тобі не здається, що для людини, якій нічого приховувати, ти надто активно уникаєш звичайних запитань?

На його обличчі з'явилася слабка усмішка.

— Ти завжди так допитуєш чоловіків?

— Тільки підозрілих.

— Тоді мені вже починати хвилюватися?

— Я б на твоєму місці почала.

Він сперся долонями об кухонний острів і якийсь час мовчки дивився на мене.

Треба визнати, Натан умів дивитися.

Не так, як більшість чоловіків, які намагалися справити враження. Його погляд був спокійний, уважний і трохи насмішкуватий, наче він постійно знав щось таке, чого не знали інші.

Дратувало неймовірно.

— Олівіє, — нарешті промовив він, — у мене є робота, справи й люди, з якими я змушений зустрічатися. Деякі розмови не призначені для сторонніх. Це достатньо зрозуміло?

— Цілком. От тільки твоя знайома чомусь дуже занервувала, коли дізналася, що я журналістка.

— Вона сьогодні мала важкий день.

— Настільки важкий, що тепер боїться журналістів?

— Ти перебільшуєш.

— А ти недоговорюєш.

Він усміхнувся.

— Знаєш, Картер, тепер я починаю розуміти, чому від тебе пішов хлопець.

Я відчула, як усередині щось неприємно стиснулося.

Натан, очевидно, одразу це помітив.

Його усмішка зникла.

— Олівіє, я...

— Не хвилюйся, Моргане. Деніел пішов не через мою цікавість, а тому, що не зміг тримати штани застебнутими поруч зі своєю колегою.

Я підвелася, поставила склянку в мийку й попрямувала до виходу.

— Картер.

Я зупинилася.

— Що?

— Це був невдалий жарт.

Я повернула голову.

Він стояв біля кухонного острова, уже без звичної усмішки.

— Так, — погодилася я. — Навіть для тебе.

Натан провів рукою по волоссю.

— Вибач.

Ось це було несподівано.

Я навіть не одразу знайшла, що відповісти.

— Гаразд.

Ми помовчали.

Потім він додав:

— І ще дещо.

— Тільки не кажи, що є четверте правило проживання.

— Не втручайся в те, що сьогодні почула.

Я склала руки на грудях.

— Тобто ти визнаєш, що там було щось цікаве?

Натан глянув на мене так, наче подумки рахував до десяти.

— Я прошу тебе не робити висновків із розмови, якої ти навіть не чула повністю.

— А ти міг би пояснити, про що вона була.

— Міг би.

— Але не будеш?

— Не буду.

Я похитала головою.

— Знаєш, ти просто неймовірно погано вмієш переконувати людей не цікавитися твоїми справами.

Він тихо засміявся.

— Добраніч, маленька катастрофо.