Глава 3

Близько першої ночі я зрозуміла, що заснути все одно не вдасться.

Нова кімната, незвичне ліжко й надто багато думок.

Деніел, моя робота, стаття, яку редактор відмовився публікувати, і цілковита невизначеність щодо майбутнього.

Я вирішила спуститися на кухню по воду.

У коридорі було темно, лише зі сходового майданчика першого поверху пробивалося приглушене світло.

Спускаючись, я почула голоси.

Чоловічий і жіночий.

Спочатку подумала, що Натан привів чергову подружку, й уже збиралася повернутися до кімнати.

Але потім почула жіночий голос.

— Ти обіцяв, що все закінчиться ще минулого тижня.

У ньому відчувалося хвилювання.

— Я знаю, — відповів Натан. — Але ситуація змінилася.

— Ти розумієш, що буде, якщо вони про це дізнаються?

Я мимоволі зупинилася.

— Саме тому я прошу тебе поки що нічого не робити.

— Я більше не можу чекати!

З кухні долинув якийсь шум, наче хтось різко відсунув стілець.

Я зробила ще один крок і обережно визирнула з-за стіни.

Натан стояв біля кухонного острова.

Навпроти нього була незнайома жінка років тридцяти. Темне волосся зібране у недбалий хвіст, на плечах пальто, обличчя бліде.

Вона тримала маленький чорний предмет, схожий на флешку.

— Тут усе, — сказала жінка. — Якщо це потрапить не в ті руки, нам обом кінець.

Натан простягнув руку.

— Дай сюди.

Але жінка відступила.

— Спочатку пообіцяй, що більше не приховуватимеш від мене правду.

Я затамувала подих.

Що, в біса, тут відбувається?

Жінка нарешті передала йому флешку.

Натан заховав її в кишеню.

— Тобі краще піти. Я зателефоную завтра.

— А якщо вони знайдуть мене раніше?

— Не знайдуть.

— Ти не можеш цього гарантувати!

— Можу.

Його голос став таким холодним і владним, що я мимоволі напружилася.

Я збиралася тихенько повернутися нагору, але необережно зачепила ногою невелику декоративну вазу.

Вона впала на підлогу.

На щастя, не розбилася.

На жаль, звук був достатньо гучним.

Обоє різко повернули голови.

Чорт.

Натан дивився на мене кілька секунд.

— Картер?

Я випросталася й спробувала вдати, ніби нічого незвичайного не сталося.

— Привіт. А я тут по воду.

Його погляд ковзнув до вази, потім знову повернувся до мене.

— О першій ночі?

— Вибач, наступного разу обов'язково узгоджу з тобою графік роботи своїх нирок.

Жінка переводила погляд із мене на Натана.

— Хто це?

— Подруга сестри, — коротко відповів він.

— Вона тут живе?

— Тимчасово.

Я привітно всміхнулася.

— Олівія Картер. Дуже приємно познайомитися.

І тут обличчя незнайомки змінилося.

— Картер? — перепитала вона. — Олівія Картер?

Я здивовано кивнула.

— Так.

Жінка різко повернулася до Натана.

— Ти жартуєш?

Він мовчав.

— Ти дозволив їй переїхати сюди?!

Я насупилася.

— Перепрошую, а ми знайомі?

Але жінка навіть не подивилася в мій бік.

— Натане, вона журналістка!

У кухні запала тиша.

Я повільно перевела погляд на Натана.

Той стояв абсолютно спокійно, але його обличчя вже не мало нічого спільного з тим насмішкуватим виразом, до якого я звикла.

— Я знаю, ким вона працює, — холодно відповів він.

Жінка похитала головою.

— Тоді ти навіть не уявляєш, у яку халепу ми тепер потрапили.

І ось тут я зрозуміла дві речі.

По-перше, Натан Морган приховує щось дуже серйозне.

А по-друге, здається, моє перебування в цьому будинку буде значно цікавішим, ніж я сподівалася.