Глава 2

Натан перевів погляд на сестру.

— Я поводжуся цілком пристойно. Це твоя подруга щойно порівняла мене з дияволом.

— Я сказала, що диявол кращий, — уточнила я. — Не перекручуй мої слова.

— Вибач, люба. Справді важлива різниця.

Я глянула на Хлою.

— Ти точно впевнена, що в мене немає іншого варіанта, де переночувати?

— Олівіє!

— Добре, добре. Я жартую.

— Шкода, — пробурмотів Натан, зробивши ковток кави.

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, але Хлоя рішуче схопила мене за руку.

— Ходімо, покажу твою кімнату.

— Зачекай.

Натан поставив чашку на невеликий столик.

— Це все її речі?

Хлоя кивнула.

— Так. А що?

Він подивився на мої валізи, потім на мене.

— Тебе вигнали з квартири чи ти вирішила пограбувати магазин одягу?

— А тебе в дитинстві не вчили, що іноді краще мовчати?

— Намагалися. Не допомогло.

Він підійшов, легко підхопив обидві валізи й попрямував до сходів.

Я здивовано подивилася йому вслід.

— Я взагалі-то можу сама.

— Прекрасно. Тоді наступного разу сама їх і занесеш.

Хлоя нахилилася до мого вуха.

— Бачиш? Він навіть допомагає.

— Мабуть, сьогодні повний місяць.

Зі сходів почувся голос Натана:

— І це я теж чув, Картер!

Через годину я вже сиділа на величезному ліжку у своїй новій кімнаті.

Вона була справді чудовою.

Світлі стіни, великі вікна, окрема ванна кімната й невеликий балкон із видом на затишну вулицю.

Заради такого можна було навіть потерпіти Натана Моргана.

Принаймні декілька тижнів.

Я саме розкладала косметику, коли у двері постукали.

— Заходь!

Натан відчинив двері, але залишився стояти на порозі.

— Не заважатиму?

— Уже заважаєш.

— Чудово. Тоді в мене є кілька хвилин.

Я відклала косметичку.

— Що тобі потрібно?

Він сперся плечем об дверну раму й склав руки на грудях.

— Хотів обговорити деякі правила.

Я підняла брову.

— Правила?

— Спільного проживання.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Я зручніше вмостилася на ліжку.

— Ну, просвіти мене.

— По-перше, у моєму кабінеті ти нічого не чіпаєш.

— А я вже збиралася там усе переставити.

— По-друге, коли я працюю, мене не турбують.

— Як шкода. А я планувала щовечора приходити й читати тобі казки.

Кутики його губ здригнулися.

— По-третє, жодних журналістських розслідувань стосовно мого особистого життя.

Я голосно розсміялася.

— Моргане, повір, якби я захотіла дослідити твоє особисте життя, мені знадобилася б не стаття, а ціла енциклопедія. Причому в кількох томах.

— Радий, що ти так високо оцінюєш мої можливості.

— Я оцінюю твою відсутність вибірковості.

Він засміявся.

І ось це вже було несправедливо.

Тому що, коли Натан Морган щиро сміявся, він ставав ще привабливішим.

На жаль.

— Тепер мої правила, — сказала я, підводячись із ліжка.

— У тебе теж є правила?

— Звісно. Ти ж не думав, що тільки ти вмієш командувати?

Він жестом запропонував продовжувати.

— По-перше, не заходити до моєї кімнати без дозволу.

— Зараз ти сама дозволила.

— І вже шкодую. По-друге, жодних твоїх напівголих подружок на кухні зранку.

Натан насмішкувато підняв брову.

— Тебе це турбує?

— Мене турбує можливість випадково переплутати їх між собою й назвати неправильним ім'ям.

— Який жах.

— І по-третє, — я зробила крок ближче, — не називати мене любою, крихіткою, сонечком або будь-яким іншим словом зі свого стандартного репертуару зваблення.

Натан подивився на мене з абсолютно серйозним виглядом.

— А як щодо «моя маленька катастрофа»?

Я звузила очі.

— Особливо цього.

Він нахилив голову, уважно розглядаючи мене.

— Домовилися, катастрофо.

— Натане!

Він уже розвернувся до виходу.

— До вечері, Картер. І постарайся нічого не зламати до мого повернення.

Я схопила з ліжка маленьку декоративну подушку й жбурнула йому вслід.

Натан навіть не озирнувся, просто підняв руку й спритно перехопив її.

Після чого поклав на комод біля дверей.

— Погана координація, Олівіє. Потренуйся.

І зачинив двері.

Я кілька секунд дивилася на них, а потім безсило впала на ліжко.

Господи.

Як я проживу тут цілий місяць?