1.

1. Злата

- Невже у школу?

- А куди?

Отримавши диплом магістра та зробивши кілька фото у чорній шапочці із китицею та атласній мантії, яку здає напрокат одна із підприємливих студенток універу, я втомлено сідаю на лавці поряд із Наташкою. Моє обличчя, яке щойно світилося щасливою усмішкою напоказ вмить скисає, довге волосся збираю в гульку.

- Ти навчалася п’ять років! – верещить мені у вухо Наташка. – Ти маєш диплом психолога, і хочеш іти у школу? Геть здуріла? Навчання висмоктало із твоєї голови мізки?

- Взяла шампанське? – кидаю коротко, стискаючи губи. – Бо я хочу напитися.

- Звісно, взяла… але… Невже будемо пити тут?

- А що?

- Може, краще підемо до Софіївки?

- Платити двісті гривень за вхід?

- А у тебе немає двісті гривень?

- Нема.

- Отблін…

Наташка крекче, знімає зі спини військовий наплічник, подарований її батьком, який досі на фронті, дістає пляшку напівсухого.

- Стаканчики взяла?

- Злата??? – подруга витріщає на мене світло-блакитні очі, які й так булькаті, а тепер нагадують два яйця. – Ну це вже просто ні в які межі. Хто із нас щойно отримав диплом магістра?

- Але шампанське – це була твоя пропозиція.

Бачу, як повз нас проходить гурт першокурсниць – в обтислих штанях, одна на високих підборах, вітер розвіває волосся й вони регочуть. Відчуваю тривогу.

Поряд різко щось вибухає, я здригаюся. Виявляється, Наташка відкоркувала шампанське й простягає мені пляшку.

- Що, отак на людях? Просто з горла?

- А що? Диплом у тебе вже є, тепер можеш розслабитися.

- Не можу.

- А що таке?

Наташці добре пащекувати – у неї нуль амбіцій: звичайна вчителька початкових класів  у звичайній школі, з невиразною зовнішністю, зі скромними мріями – поїхати на море, купити нові кросівки, поїсти чогось смачненького, виспатися і мати вільні вихідні без дзвінків зі школи. У нашій парі головна ставка – на мене, це я мала стати якоюсь особливою, розумною, дуже успішною, знайти собі багатого хлопця, народити золоту дитину, їздити на крутій автівці та брати Наташку із собою у подорожі в якості няні. Але… Якщо ще від першого по четвертий курс я у щось таке вірила, то уже на п’ятому манійні верески Наташки про наше спільне казкове майбутнє почали танути. В якийсь момент я навіть зрозуміла, що у Наташки банальна профлексія, і вона навішує на мене власні нереалізовані бажання.

- А що таке? – я нервово видираю у неї пляшку та роблю великий ковток, аж шампанське піною витікає мені із носа і я закашлююся. Наташка б’є мене по плечах і регоче.

- Ми ж із тобою планували, забула? Починаєш нарешті писати пости та знімати рілси, робити трансляції у ТікТок та запрошувати клієнтів! А потім, як назбираєш клієнтуру, відкриєш приватний кабінет. Табличку «Психолог» на двері я тобі подарую.

Наташка теж відпиває ковток, я ж, протираючи долонею очі, крізь затуманений погляд  помічаю, як до воріт підкочує автівка на крутих номерах, клацає дверця – і звідти випурхує Маріна, яка теж навчається на психолога, правда, лише на третьому курсі, але уже має практику та власний кабінет.

Бо батько Маріни – власник мережі будівельних маркетів, а мій…

- Наташ, давай уже припиняти мріяти? -  шепочу я, відчуваючи, що мені перехоплює подих. – Які нафіг клієнти? Який кабінет? У мене немає за що знімати квартиру в місті, а із гуртожитка мушу виселятися, тому що…

- То йди жити до мене, - вкотре запрошує Наташка. Але я не хочу. Бо подруга живе у однокімнатці, яку ділить із дементною бабцею, яку доглядає за гонорар. – Місця вистачить, чесно.

До горла підкочує клубок, відчуваю, що ще мить Наташчиних порад – і я почну блювати просто на подвір’ї універу, на очах у всіх.

- Замовкни нарешті! – сичу я. – А то… Ти живеш у ілюзіях щодо моїх можливостей, і я не хочу більше чути про твої плани… стосовно мене. Краще займись своїм життям!

Для мене це загадка, чому, попри характер Наташки, її придуркуватість та інфантильність, вона ще й досі моя найкраща подруга. Мабуть, щось із дитинства, із невербального періоду. Але я міцно тримаюся цих стосунків, тому що саме вони дають мені надію, що я щось зможу змінити на краще.

- Та я… Можна подумати, яка цаца! – це вперше Наташка зривається на крик й на рівні ноги, у неї справжній вибух істерики? Такого раніше не було. – Я просто хотіла як краще! Але якщо ти… якщо ти, як і я, хочеш угробити своє життя, то… то гарно запрошуємо до школи! Де ти, мов наркоманка, залипнеш на дитячий вереск та булінг підлітків, а потім…. а потім… А потім ти теж муситимеш шукати підробітки.

- Наташ…

- Та пішла ти!

Розмахуючи руками, Наташка йде крізь ворота універу, а я, замість бігти за нею, вперше з полегкістю зітхаю. Аж раптом мій погляд зупиняється на автівці, з якої вийшла Маріна, тому що крізь лобове скло помічаю незвичайно красиве чоловіче обличчя… мені здається, чи той чоловік дивиться на мене?

Миттю червонію, пляшку із шампанським ставлю собі під ноги, закушую губи, із запізнілим розкаянням пригадую, що так і не нанесла на губи блиск з ефектом збільшення об’єму. Серце у грудях калатає, в розпушеному волоссі заплутується вітер, я відчуваю, що щось відбувається нереальне. Можливо, ця мить – це і є те роздоріжжя, яке…? Ця думка мене смішить.

- Злато, ти чому тут сама? – приводить до тями голос Юри, закоханого у мене по вуха колишнього одногрупника.

- Яка тобі різниця? – і що за муха мене вкусила?

Різко підводжуся і теж рухаюся в бік воріт. Коли минаю автівку, відчуваю поколювання в ногах, час наче згущується, повітря стає важким, я кидаю повільний погляд крізь лобове скло…

2. Даніель