Проклятий.

- От відчувала, що щось не так. Розповідайте, Олександре, усе, як є! – звеліла Віра, хмурячи брови. – Хто ви такий і що усе це означає?

- Я – проклятий. Жив я пару століть тому на Київщині, мав пару сіл кріпосних… Та прийшла звідкілясь юна відьма, Вірінея, поселилася у хатині померлої знахарки. Я, як побачив її – все забув. У Вальпургієву ніч звелів слугам привести красуню. Приготував їй кімнату, купив наряди, прикраси. Як зараз пам’ятаю, як затягли її Іван та Петро, юну, тендітну. На підлогу кинули, двері зачинили. Допоміг я діві піднятися, до столу запрошував, гори золоті обіцяв. А вона лиш запитала:

«То ким я для тебе буду, пане?»

«Коханою жінкою…»

«А коли одружишся на якійсь панночці?»

«Не бійся, не вижену. Залишишся ключницею. Житимеш у достатку».

Посміхнулась Вірінея куточком губ, очима синіми блимнула:

«Піду я, пане. Не місце мені у цьому будинку».

«Нікуди ти не підеш!» – озвірів я через таку непокору.

Затьмарив гнів мозок. Кинув гордячку на софу, хотів силою узяти. А вона прошепотіла якесь закляття, сказала, що не спаде воно, поки її не знайду, і зникла. І челядь уся зникла. Залишився я сам-один. А ще якимось чином дім цей вона оживила та на верхівку скелі перенесла.

- І як він в наших краях опинився? – недовірливо хитнув головою Остап.

- Набридло йому, видно. Через кілька років почав подорожувати. За два століття я багато де побував, та мало що бачив. Бо тепер у мене завжди Вальпургієва ніч і гроза. Звечора й усю ніч я маюся, під ранок засинаю мертвим сном. Прокинусь – знов той самий вечір, і стіл знов накритий, і баддя з гарячою водою. Нічого не міняється.

- Але ж люди, як ми, втрапляють до вас?

- Зрідка, десь раз на рік втрапляють. Як і вам, я даю шанс не заходити, піти геть. Та заходять, потім лаються, метушаться. А рівно опівночі зникають. Куди – не знаю, не питайте.

- Та це ж сила силенна народу! – ахнула Віра.

- Краще подумай, скільки у нас часу залишилося, - штовхнув її під бік Остап.

Годинник показував майже десяту.

- Спокійно… Ми допоможемо знайти відьму – і будинок нас випустить, так? – почала розмірковувати Віра. – Якщо вийти неможливо, то й вона має бути десь тут!

- У підвалі!

- На горищі!

- Замурована у стіні!

- Спить в одному з сундуків і треба її поцілувати, щоб збудити! – почали видавати ідеї один поперед одного.

А згодом приступили до пошуків. Обнишпорили за дві години усі закутки, але зниклої дівчини й сліду не знайшли. А годинник продовжував зловісно цокати, наближаючи “час ікс”.

- Де ж ти, Вірінеє? – Віра у знемозі провела долонею по стіні.