"Будинок не випустить вас..."

Важкі дубові двері відчинилися, на порозі показалась зловісна фігура у чорному.

- Привіт! Можна? – здригаючись від холоду, запитав Остап.

- Заходячи у цей дім, ви віддасте те, що для вас найдорожче! – чеканячи слова, мовив невідомий.

- Хм, тоді ми пішли далі, - обійняв за плечі Віру юнак. – Чи ти пожартував, друже?

- Звісно, пожартував, - вже звичайним голосом проговорив господар будинку, зітхаючи. – Якщо це ваше рішення – заходьте.

Він відсторонився, тепер світло падало на нього і нічого зловісного у фігурі молодого чоловіка не спостерігалося. Вродливий білявий молодик з аристократичним обличчям у якомусь старомодному халаті.

- Дякую, - Остап завів подругу в дім. – Ой, з нас тут зараз калюжі натечуть…

Під ногами рипнули половиці, видавши скрипучий звук на кшталт незадоволеного «Пхе!», і здалося, що килимок трохи відсунувся. Віра вирішила, що то через очі, що заслало зливою. Спробувала протерти їх мокрим рукавом, та стало ще гірше.

Господар подав капці зі словами:

- Слуг немає, самому доводиться. Ходімо на другий поверх, матимете змогу скупатись, вода якраз гаряча.

Не роздумуючи, почвалали услід за господарем сходами, трохи дивуючись тому, як виглядав зсередини будинок. Усе начебто й нове, але якесь… давнє. І важкі дерев’яні меблі, і килими на стінах із зображенням батальних сцен, і канделябри  зі свічками на стінах.

Коли Віра узялась рукою за перила, вони ніби здригнулися, і знов рипнуло: «Бррр!» Та вона списала усе на втому.

Нагорі ще більш здивувала велика баддя замість ванни.

Господар приніс якийсь старовинний одяг і залишив незваних гостей.

Скупавшись та переодягнувшись, вони зачудовано оглядали одне одного.

- Сюди! – почувся голос господаря.

Перше, що прикувало погляд, виявився старовинний годинник, що стояв на підлозі, мов шафа. Маятник ритмічно гойдався, видаючи характерне цокання.

- Зігрілися? – зустрів запитанням приязний господар. – Тепер можемо і познайомитись. Олександр.

- Остап.

- Віра.

Білявий красунчик здригнувся, неначе це ім’я йому щось нагадало, та швидко опанував себе і поцілував руку гості.

- Пригощайтесь, шановні.

Стіл був накритий на двох, хоча стравами можна було б нагодувати цілу компанію: фаршировані рябчики, карасі у сметані, квашена капуста, солоні гриби.

Тільки зараз відчули подорожні, як зголодніли. Накинулись на їжу, смакуючи.

- А ви чому не вечеряєте, Олександре? – поцікавилась Віра.

- Набридло. Щоразу одне й те саме… А ви пригощайтесь, не соромтесь.

Не соромились. Закінчивши з вечерею, щиро подякували.

- Ми, мабуть, знахабніли, - додала дівчина, - та наважимось попрохати не виставляти нас, поки гроза не закінчиться.

- А ви й так залишитесь, - байдужим голосом відповів Олександр. – В цей будинок можна зайти, але вийти ще нікому не вдавалося.

- Що-о?

Не змовляючись, Остап і Віра, яка навіть забула про забиту ногу, кинулись до виходу. Та двері й вікна були мов гвіздками забиті. А коли юнак вдарив табуретом по склу – той відлетів назад і врізався йому під дихало.

- Будинок не випустить вас, - почувся голос господаря, що спустився слідом.