Злива де й узялася. Неначе небеса розверзлися. Ніщо і не вістило непогоди. Ні гугл, ні «Sinoptik». Коли б знали, хіба вирушили б у ліс? Хіба затримались би допізна? Дитинство босоноге закортіло згадати…
Остап і Віра змокли за мить, а до села… ген-ген…
- Так і знала, що ти – ненадійний! – сердилась дівчина, бо мокре гілля хльостало по обличчю, і через суцільну стіну дощу не видно було, куди бігти.
- Сама винна, - похмуро кидав у відповідь юнак. – Могла б дощовики сунути до сумки…
- Я взагалі не пішла б, коли б знала про зливу! І заміж за тебе не піду!
- А я й не гукав, - здвигнув плечима Остап.
Це було неприємно. Щоправда, про заміжжя вони й не говорили, але вже два роки вважалися парою і можна було б узаконити відносини. Але… не модно це зараз. Безліч знайомих живуть у цивільному шлюбі і цілком щасливі.
І Віра викинула з голови слова Остапа, хоч осад залишився.
- Замерзла… Застуджуся… - жалібно буркнула дівчина. – Ой!
Під ноги попався сухий корінь і боляче вдарив по голих пальцях у шльопанцях. Зашкандибала враз, повиснувши на руці юнака.
- Що вже трапилось? – зупинився Остап.
- Нога…
На мить зависла зловісна тиша, якщо не рахувати зливи. Та враз простір осяяла яскрава блискавка і майже одразу прогуркотів, ніби погрожуючи, грім.
- Тримайся за мене, - Остап обхопив дівчину за талію. – Однаково у лісі залишатися не можна.
Ще трохи прошкандибали, та чи у вірному напрямку? В обох тужливо стискалися серця перед невідомістю.
- Ми не могли далеко зайти… Мабуть, не в той бік звернули… Заблукали… - констатувала Віра.
І раптом десь попереду блиснув вогник.
- Вийшли! Вийшли до села! – зрадів Остап.
Та це виявилось не село. На просторій галявині стояв старовинний будинок. Видавався він похмурим, але крізь вікно сяяло світло.
- Що це? – у голосі Віри чувся неспокій. – Ми в дитинстві усе тут облазили. Не зустрічали нічого подібного!
- Неважливо, - відмахнувся Остап. - Нам зараз вкрай необхідний дах над головою. Ходімо, зазирнемо на вогник. Не проженуть…
Піднявшись на ґанок, дівчина скривилася, щось зупиняло, тривожно ворушилося у грудях, та юнак вже стукав у двері:
- Агов! Пустіть перечекати зливу!