Частина 1

Моє коване ліжко розташоване біля аркового вікна, яке виходить на широкий двір, що від дороги. Шалений вітер негоди рве ще з п'ятої ранку і проникає крізь щілини в старих дерев'яних рамах, колихаючи коротку тюль.

Я живу на околиці Стіксу – маленького містечка на південному заході країни.

Дуже не люблю місцеве небо, що завжди плаче. Чорне і тяжке, вічно притискається до землі. Не люблю того, що тут щодня ллють дощі. Мені це набридло. Набридло, ходити під парасолькою, по калюжах. А черевики кожен день потрібно сушити. 

Не знаю, чому я досі тут. Варто було б переїхати в більш сонячне місце. Я ж не Едвард з "Сутінок", я просто людина, якій потрібно більше світла. 

Я багато думаю про переїзд, адже тут на мене все тисне, саме місто гнітить. Це ніби якийсь острів самотності. Буває, іноді сідаю перед картою, довго дивлюся, намагаючись відшукати якийсь варіант, але сумніви та бездіяльність – вороги кожної людини. Дивлячись на шматок паперу і просто даючи собі обіцянку, ніколи не зрушиш з мертвої точки. Чекаючи слушної нагоди, ніколи не побачиш інше місто, не відчуєш запах його квітів, не пройдешся його вулицями. Не поговориш з його жителями. Не полюбиш життя і світ такими, якими вони є. Коли ти пригвинчена до своїх примарних надій, як балерина до скриньки, ти те й робиш, що крутишся на навколо своєї осі, і все.

Я жалюгідне, боязливе дівчисько. Свою неготовність щось міняти списую на долю. Так, доля розпорядилась, щоб я якомога довше сиділа в Стіксі. Зовсім одна, без друзів, без сім'ї, без сподівань, без уявлень яким буде моє майбутнє. Ймовірно, вона — доля — мене сильно ненавидить. Та я впевнена, ніякого знаку ніколи не буде, що час прийшов і потрібно збирати речі. Але ж як зловити момент, коли потрібно буде збирати валізу, адже я навіть знаю, чи я доживу до обіду? Уявлення не маю, скільки в мене ще часу. Хвилина? Дві? Година? День, тиждень чи рік? Чи трохи більше?

Я зникну, коли помре останній спогад про мене… І це може статися будь-якої миті. 

Так, ми живемо в чудернацькому світі, де всі один з одним наче пов'язані непомітними путами. І ми весь час живемо з думкою про інших. Важливими є спогади про інших людей, адже, якщо вони зітруться з пам'яті, то хтось помре. Комусь може здатися, що це чудо, адже такого в природі не повинно бути, а насправді, це прокляття. Це прокляття, бо ти мусиш знайти людину, яка буде пам'ятати про тебе завжди. 

Лежачи в теплій постелі, відчуваю щокою м'яку подушку і спостерігаю, як по склу зміїться вода і гілки високих дерев хиляться то в одну, то в іншу сторону. У такі моменти Стікс здається цілком стерпним, все ще живим містечком.

О сьомій тридцять дзвонить будильник. Він стоїть на тумбочці. Його звук віддається мені різким пульсуючим болем у голові. Я тисну на кнопку, щоб він нарешті замовк. 

За десять хвилин апарат знову вмикається. Я все ще в ліжку і дивлюсь у вікно. Зовсім не хочеться вставати і кудись іти. Але спізнюватися на роботу не варто. Одного разу я затрималася і отримала догану — перше та останнє попередження. Я навіть не стала виправдовуватися, бо мій начальник, містер Джонсон, якимось чином дізнався, що мене затримала поліція, коли я проникла в будинок свого сусіда, через годину після того, як старого відвезли до моргу.

Сідаю, спустивши ноги на холодну підлогу, і загорнувшись в ковдру, вдивляюсь в напівтемряву в домі. Посміхаюсь, прийшовши до думки, що сьогодні хтось згадував про мене. Хтось не дав мені померти. Я прокинулася, дихаю, відчуваю прохолоду. Я жива – мені знову пощастило.

Поспішаю у ванну. Розтягнуті капці злітають з ніг, і я ледве не зачіплююсь. Забігаю під гарячий душ. Блідо-сіра плитка покривається парою, яка згодом, перетворюючись на крапельки роси, стікає на підлогу.

Маленькі крапельки, що тікають.

Вимикаю воду і кутаюсь у теплий халат. На мить затримуюсь біля дзеркала.

Я не впізнаю своє відображення. Обличчя серйозне та зосереджене. Очі тьмяні. Волосся русяве, стирчить і жорстке, немов я давно його не мила. Виглядаю як завжди, але щось змінилося. Я виросла. Сьогодні мені виповнюється дев'ятнадцять. Дев'ятнадцять років хтось живе з думкою про мене. Хтось дев'ятнадцять років не відпускає мене, не забуває...

Повертаюся до спальні. Одягаюся, взуваюся та йду готувати сніданок.

В мене тісна кухня, розміром із сірникову коробку. Без перебільшення. Але мене ніскільки не дратує, адже все необхідне помістилося, і я знаю де що лежить. Увімкнувши кавоварку, спритно нарізаю хліб, помідори, зелень і сир. Викладаю їх на скибочки хліба. Бутерброди краще підсмажити, але я відправляю їх у мікрохвильову піч.

У біло-золотисту чашку наливаю каву і кидаю погляд на незашнуровані черевики. От наступлю на шнурок, і впаду як колодка, набивши синців. Сідаю за стіл і нахиляюся, щоб їх зашнурувати.

Мікрохвильова піч у момент, коли я зав'язую "заячі вушка", подає сигнал, що мої бутерброди вже готові. Піднімаю голову і вдаряюсь головою об вугол. Дідько! Боляче! Потираючи маківку, біжу за сніданком.

Які ж вони чудові! І запах чудовий. Те, що мені сьогодні потрібне.

Побажавши собі щасливого дня народження, жую свій святковий сніданок так швидко, ніби я якась ненажера. Але ж бутерброди достобіса смачні — просто пальчики проковтнути! 

Закінчивши їсти, прибираю зі столу, вимикаю світло і поспішаю до шафи з верхнім одягом. Перетинаю вітальню. Вона схожа на цвинтар. Ні, тут немає жодного надгробка чи хреста. Серед звичайних меблів у коричнево-білих тонах, стоять численні полиці з порожніми рамками для фотографій: великі, середні, зовсім маленькі, овальні, квадратні, прямокутні, косі, у формі яблука та різних кольорів. Кожна має свою історію. У кожної був власник...