Проза 4

Інша сторона життя 

Чорнобильська катастрофа змінила життя багатьох  
людей, а її наслідки відчуваються і донині. Після вибуху 26  
квітня 1986 року почалась евакуація населення, відселяли  
не всіх відразу, та й багато людей повернулись назад, у свої  
рідні домівки, заражені радіацією. Так мешканці села  
Фабриківка Поліського району були відселені аж у 1992  
році. Тато жив якраз у тому селі і працював пожежником.  
Робота йому подобалась, про радіацію не думав, молодий  
був. У 1989 році закохався, звільнився з роботи. Згодом  
одружився на красивій дівчині, переїхав в її рідне село.  
Здавалося б, життя налагодилось, але сталась біда…  
потрапив до лікарні, з діагнозом, що шокував усіх – 
лейкемія. Спроби подолати хворобу не давали результатів,  
лікарі розводили руками: «А що ти хотів, це все радіація, ми  
не чарівники…» Лікар повідомив моїй мамі, що її коханий  
чоловік вже однією ногою в могилі, тому дива не варто  
чекати. Та чудеса все ж трапляються. Коли мій тато  
дізнався, що мама вагітна, то враз з’явилось величезне  
бажання жити всупереч всім прогнозам… І він здолав  
хворобу. В хід йшло все: і традиційні і нетрадиційні методи  
лікування.. Зараз він згадує про це, як про страшний сон…. 
Осінь, близько шостої години ранку, в пологовому  
вимкнулось світло. Медсестра пішла до туалету, а  
вискочила звідти з криками: «Там величезна криса!» Своїм  
вереском побудила немовлят і вони, звісно ж,  
розплакались… Темно! Галас… і тут народжуюсь я. Мабуть  
було дуже весело! Мама переживала, щоб я народилась  
нормальною, без усіляких там мутацій і патологій. Все  
виявилося більш-менш впорядку, лише незначні проблеми  
зі здоров’ям… 
26 квітня 2017 року я разом з татом вирішила поїхати на  
Полісся. Благополучно добравшись до села Луговики і купивши все необхідне в найближчому магазині, ми  
попрямували заростями вбік рідного села – Фабриківка.  
Наш шлях проходив повз березовий гай, потім – через  
невеличку кладку перейшли річку, погуляли трішки  
хвойним лісом і знайшли село. Там нічого давно вже не  
було, жителі ближніх населених пунктів все порозбирали.  
Від будинків залишився тільки фундамент, все заросло  
кущами, а старі дерева час від часу поскрипували від  
подиху вітру. Навкруги було неймовірно красиво! Надворі  
світило сонечко, старезні вишні рясно вкрились цвітом,  
голосно щебетали птахи, а ми радісно крокували по  
асфальтованій дорозі, шукаючи потрібний будинок… і  
знайшли. Судячи з того, що залишилось, на вигляд хатинка  
мала бути невеличка. У дворі колись був колодязь, а поряд  
ріс смачненький виноград. Якби ви знали, з яким  
ентузіазмом тато розповідав про своє минуле, про річку Уж,  
що протікала прямо за грядками, замість яких зараз  
розкинувся зелений луг, весь усіяний запашними квітами. А  
далі виднівся той ліс: з безліччю різноманітних грибочків та  
ягід і веселими спогадами з дитинства. Ми сіли на траву  
трішки перепочити. Тато з посмішкою на обличчі все  
розповідав історії з життя, описував як раніше виглядало  
село, а я із задоволенням слухала. Спіймала себе на думці,  
що ніколи раніше не бачила його таким щасливим… 
Відпочивши, ми потім довго гуляли по лісу, ходили на  
кладовище і навіть знайшли, де поховані родичі, також  
відвідали покинуте смт. Поліське, що подекуди густо  
заросло чагарником. Додому повертались втомлені та  
щасливі. Поїздка була варта тих неймовірних вражень, що  
ми отримали. В мене назавжди залишаться приємні спогади  
про чудову екскурсію і цікаві розповіді про татове життя до  
катастрофи…