Проза 3

Де живе щастя? 

Вона була вся чорна, навіть очі немов дві вуглинки;  
стояла на краю дороги і жалібно скавуліла. Я не змогла  
пройти повз миле цуценятко і забрала з собою. Як таке  
щастя можна було залишити?! Вирішила назвати це  
маленьке диво Жучкою. Вона була дуже голодна, тому  
відразу ж нагодувала її рисовим супом із фрикадельками, а  
потім гарненько відмила у тепленькій воді з дитячим милом  
і загорнула у великий махровий рушник. Собачка солодко  
заснула і прокинулася лише ввечері. Жучці було сумно  
сидіти на одному місці, тому спочатку вона з ентузіазмом  
погризла рушник, потім волочила його по всьому двору, а  
згодом почала гризти квіти, що росли біля будинку. Того ж  
дня я віддала татові оте непосидюче диво на виховання. Він  
дуже зрадів, збудував швиденько гарненьку будку та  
кожного бавився з цуценятком. Жучка росла здоровою і  
жвавою: ганяла котів, бігала за метеликами, ловила мух,  
гавкала почувши будь-який шурхіт і енергійно махала  
хвостом. Вона мала грубий голос, здавалося, що в дворі  
живе величезний і грізний собацюра, хоча, насправді, то  
було маленьке цуценя із добрим серцем. Коротка чорна  
шерсть так і виблискувала під промінням літнього сонечка.  
До харчів собачка виявилась невибагливою і їла все, що  
дадуть з неймовірним апетитом, а те, що з’їсти не змогла,  
закопувала в саду під старою вишнею. Біля паркану  
пробігали їжачки рядочком, а Жучка з цікавістю за ними  
спостерігала і ніяк не могла зрозуміти, чому в них такі дивні  
колючі шубки. Одного разу хотіла з ними погратись і  
вколола носик, тому вирішила, що їжачки – то дуже грізні  
звірі і краще їх взагалі не чіпати. 
Пізніше я знайшла красиве кошеня біля магазину в  
берізках, хтось його просто вивіз і там покинув. Це був 
котик з чорно-білою шерстю і великими сірими очима. 

Назвала Мурчиком, а він і не проти. Було дуже цікаво  
спостерігати за тим, як вони із Жучкою знайомились:  
спочатку боязко обнюхали одне одного, а потім собачка  
лизнула котикові мордочку і він почав муркотіти від  
задоволення… Тваринки швидко подружились, разом  
грались і навіть їли з однієї миски. Так вони і виросли. 
Одного разу Мурчик пішов в поле ловити мишей, а  
назад не повернувся. Мабуть, його загризла лисиця. Жучка  
дуже сумувала, не хотіла нічого їсти, лежала в буді і  
тихенько плакала. Та з часом собачка звикла бути одна,  
знову весело бігала і ловила жабок у траві. Поряд проходив  
сусідський пес Барон і дуже здивувався, чому він раніше не  
звертав увагу на цю чорняву красуню. Вирішив не  
зволікати, швиденько збігав додому, стягнув зі столу  
чималий шмат соковитого м’яса і помчав на побачення. Пес  
сміливо підійшов до Жучки і поклав свій подарунок прямо  
перед нею. Красуня не змогла встояти перед таким щедрим і  
турботливим кавалером… З тих пір вони були завжди  
разом. Барон часто носив смаколики для своєї коханої та  
захищав від інших собак. Це була справжня любов, від якої  
пізніше народилось двоє гарненьких чорненьких цуценят.  
Знайшовши своє щастя, вони стали прекрасною люблячою  сім’єю і прожили довге спокійне життя.