Проза 2

Маргаритка 

Дитинство – це те єдине місце,  
куди я завжди прагну повернутися. 
Ельчин Сафарлі 

Одного разу, десь далеко, у невеличкому селі, в  
звичайній сім’ї з’явилось маленьке янголятко… дівчинка на  ім’я Маргаритка. Росла вона швидко, була дуже жвавою і в  три роки вже навчилась читати. Бувало свариться мама, а це  маленьке диво як гляне на неї з-під лоба своїми оченятами,  аж подих перехоплює. Такий вже був пронизливий той погляд, сповнений мудрості, любові і співчуття. 
З дітьми Маргаритка не дуже любила бавитись. Бувало взимку візьме ножиці, залізе під стіл і там тихенько вирізає  квіточки із штор… а влітку дуже любила лежати серед трав,  розглядати чудернацькі хмаринки і прислухатись до звуків  навколо.  
Навесні, коли трішки підросла (було їй майже шість  
років), то маму забрали до лікарні. Наступного дня тато  поводився дуже дивно і розказував усім сусідам, що в нього  народився син. Ввечері попросив сусідку приглянути за  малою, а сам з друзями пішов святкувати… Маргаритка не  
бачила тата аж три дні, весь час сумувала і не хотіла їсти;  вона відчувала себе покинутою, нікому непотрібною… Ось,  
нарешті, мама приїхала з лікарні, та ще й не сама, а зі  
справжньою живою лялькою. Дівчинка дуже зраділа, її  красиві оченята заблищали від щастя і вона кинулася  
обіймати маму. Та посадила доньку на коліна і почала  
говорити: 
– Марго, тепер ти вже доросла. Це твій братик-Павлик і,  що б там не було, ти маєш про нього завжди піклуватися. 
Дитина глянула з-під лоба на маму, своїми великими  
зеленими очима і мовчки кивнула. Вона розуміла, що,  
мабуть, той Павлик дуже важливий для батьків, раз  
зчинилося стільки переполоху. Така велика відповідальність не злякала дитину. З тих пір сестра завжди з усім ділилась із  
Павликом, вчила його всьому що вміла сама, а він називав її  мамою. Батьків часто не було вдома і Маргариті доводилось  
робити багато домашньої роботи. З часом вона звикла і  мовчки виконувала все що загадають. 
До школи ходила неохоче, не хотілося їй спілкуватися з  однокласниками. Вони здавалися Маргариті дурними, а всі  
їхні ігри – дивними, але батьки сказали, що треба добре  вчитися і тому терпляче вчилась… 
Одного разу прийшла додому, а в дворі біля колодязя  
прив’язана коза: вся біла, красива, з великими рогами… 
Виявилось, що дідусь хотів її зарізати, а потім стало жаль  тварину і вирішив віддати, нехай краще внуки бавляться.  
Козу назвали Бєлкою. З тих пір в дівчинки з’явився ще один  обов’язок – доглядати і доїти козу. Влітку було весело, бо  дитина їздила верхи на Бєлці і уявляла себе амазонкою, яка  мчить рятувати світ. 
Вона читала про амазонок в якійсь книжці і хотіла стати  такою ж, коли виросте. Для повного щастя не вистачало  
тільки зброї. З цими думками Маргаритка підійшла до тата і  попросила лук і стріли. Він не міг відмовити і вже  наступного ранку в дочки був новенький саморобний лук і  гострі стріли з велосипедних спиць. Радості не було меж,  тепер вона справжній вояка, тільки б навчитися стріляти.  
Пізніше захотілося мати нову зброю, і тут тато проявив 
винахідливість: змайстрував великий дерев’яний меч із  блискучою металевою рукояткою і красивий кинджал, витесаний з вербової гілки.  
Після того, як стріли були загублені, а решта іграшок  
благополучно зламані, Маргаритка взялася ловити горобців.  
Витягла з кубла маленьке пташеня, лягла на траву і  
вкрилась татовим старим кожухом, залишила тільки  
маленький отвір, щоб горобці могли пролізти… 
Пташенятко жалібно пищало, горобці летіли. Через годину  була вже їх повна трилітрова банка. В той день коти, з апетитом посмакувавши горобчиками, лежали на лавці,  
гріли животики на сонечку і радісно муркотіли. Павлик в  цей час теж був зайнятий важливими справами, – топив у  бочці сусідських каченят. 
Ввечері прибігла сусідка і так верещала, що аж вуха  
закладало. Здавалося, що навіть погода перелякалась: здійнявся буревій, почалась гроза. Вимкнули світло і тато  запалив керосинову лампу, а щоб заспокоїти дітей, увесь  вечір розповідав їм цікаві історії. 
Так і настав ранок. Буревій звалив гніздо і троє  
маленьких лелеченят безпорадно барахтались в багнюці… 
Тато покликав доньку на підмогу. Вони удвох хутко  
відмили пернатих. Лелеченята швиденько обсохли на  
сонечку і вже просили їсти. Довелось нести їх на болото.  
Там Маргаритка ловила маленьких жабок, а тато годував  птахів. Потім їх віднесли додому і посадили на дах  шиферного навісу. Там було багато місця і тепленько, а  поряд росла стара шовковиця, від якої був досить непоганий  
затінок. Тепер кожного дня дівчинка ловила жабок, кидала  на дах і спостерігала як птахи незграбно їх ловлять і їдять. З  
часом лелеченята підросли, навчились літати, але ночували  завжди на тому даху… звикли мабуть. 

Так закінчилось ще одне літо. Настала осінь. Маргариті  знов довелось ходити до школи. Раніше її там ображали  хлопці, а потім тато навчив оборонятись. Тепер хлопців 
ображала вона. Вчителі часто жалілись, мовляв, дитина  хороша, вчиться на відмінно, а от поведінка незадовільна,  треба з цим щось робити. 
Батьки провели виховну роботу, і тепер Маргарита  
билась із хлопцями так, щоб не бачили вчителі… і все ніби  налагодилось. 
Після закінчення 4 класу був випускний вечір. Мама  
нарядила донечку в красиву білосніжну сукню, білі колготи,  біленькі туфельки на каблучках, а на голові зав’язала два великих білих банта. Здавалося, Маргарита – справжня принцеса з доброї казки, що заблукала в реальному світі,  хоча їй було все одно як вона виглядає.  
На випускному діти бавились у коридорі, а всі батьки  
сиділи за столом. Потім дітворі стало сумно і вони пішли  надвір, там стало трохи веселіше. Маргарита з хлопцями  
побігла грати у футбол, а згодом всі дружно почимчикували  на гойдалку, там знов щось не поділили і побились. 
Досхочу відпочивши, діти зголодніли і пішли до  
батьків. Мама схопилася за серце, коли побачила доньку:  біла сукня була вся брудна, колготи на колінах подерті, на  одній туфлі не було каблука, руки брудні, один бант розв’язаний, а іншого взагалі десь не було. Свято вдалося на  славу. Перед батьками стояло маленьке замурзане чортеня,  
яке терміново треба було відмивати. Тато швиденько  
посадив доньку на велосипед і повіз додому. 
З п’ятого класу стало трохи важче вчитись, бо додалося  багато різних предметів і вчителів. А ще треба було носити  багато книжок і зошитів, які ледь поміщались в шкільний  рюкзак. Часто боліли плечі від такого тягаря, тому дівчинка  просто волочила його по землі. Бувало, що по дорозі  відбивалась тим рюкзаком від собак, гусей або індиків…. 
Маргаритці найбільше подобались уроки музики і  
образотворчого мистецтва. Вивчити і заспівати пісню – це  найлегше з усього, бо тато музикою займався і доньку  навчив співати, а на баяні грати так і не змогла, хоча й дуже  хотілось… дуже важкий той інструмент виявився для неї.  
Батьки порадились і з часом купили дитячий синтезатор, він  
легенький і носити з собою зручно. Їхня донечка була на  сьомому небі від щастя, швидко освоїла нову іграшку і вже через тиждень могла грати простенькі мелодії. Декілька  разів приносила синтезатор до школи, грала на перерві те,  що навчив тато. На уроці музики так і не наважилась  показати чому навчилась, бо тоді була б не такою як всі, а дівчинка не хотіла виділятись серед інших учнів. Виходило  
так собі, творчу натуру нелегко втримати. 
По дорозі додому Маргаритка часто ловила різних  
яскравих жучків, неймовірно красивих метеликів, прудких  зелених ящірок і навіть вужів. Це були її улюблені іграшки,  такі гарненькі та ще й живі. Слухала із захопленням  
пташиний спів, роздивлялась кожну квіточку, що здавалась  
їй найпрекраснішим творінням природи.  
Взимку теж не поспішала додому і розглядала із  
захопленням все навколо, милувалась пухнастими  
сніжинками, які, кружляючи в чарівному танці, вкривали  білою ковдрою землю; слухала як старі сонні верби  скрипіли від найменшого подиху вітру, ніби щось важливе  намагались розказати; дивувалась, чому ніхто не помічає  
цієї краси навколо. 
Мама часто сварилась, що дівчинка пізно приходить зі 
школи, та нічого не могла вдіяти. З поведінкою доводилось  миритись, тим паче дитина вчилась на відмінно, мовчки  виконувала всю роботу, яку загадають по господарству і  
приглядала за меншим братом. 
Коли було Маргаритці років тринадцять, то батьки  
купили кольоровий телевізор. З тих пір школа стала зовсім  не цікавою, почались регулярні запізнення на уроки і мама  змушена була зранку виганяти дочку гризти граніт науки.  
Яка тут може бути школа, якщо можна дивитись мультики?!  
Раніше про таке й годі було мріяти! А Павлик був зовсім  іншим, говірким, та й бігав до школи вже з самого рання,  адже там на нього чекали друзі. 
Майже кожної весни починалась повінь і, здавалось, що  дім знаходиться на острові. Скрізь була вода. Буряки в  погребі спокійно собі плавали і їх доводилося ловити  підсаком, поряд – складена ще влітку скирта сіна, яка  потихеньку почала розповзатися від води в різні боки і  чимось нагадувала величезну сіру черепаху. Грядки швидше нагадували в’язке болото, туди ходити було зась.  
Всі мали по парі гумових чобіт, щоб діти мали змогу  
відвідувати школу, а дорослі – займатися господарством та  
іншими повсякденними справами. Павлик обожнював 
міряти глибину калюж і часто приходив додому з мокрими  ногами, одного разу навіть застряг на грядці, затопленій  водою. Довелось сестрі його рятувати, а чоботи вже  витягнули з грязюки пізніше. 
Влітку діти ходили на ставочок, там купались і  
бавились, а ввечері бігли додому. От одного серпневого  вечора, повертаючись зі ставка і добряче зголоднівши,  
Маргаритка з братом та ще двома сусідськими дітьми  
поспішали додому. Стежина проходила повз невеличкий  яблуневий садочок зі старезними деревами, гілки одного з  яких гнулись аж до землі від смачних соковитих яблук. 
Втриматись від такої спокуси було неможливо. Не довго  думаючи, діти почали щосили трусити яблуню. Це, звісно  ж, побачила старенька господиня. Бабця щось крикнула і  побігла до дітвори, погрозливо махаючи палицею. Вона  була схожа на злу чаклунку, і від цього ще більше наганяла  жаху. Вхопивши по декілька яблук дітвора кинулася  навтьоки….