Не забула
Коли сонце зійшло вдруге
Вона більше не рахувала днів.
Просто жила.
Вчилась радіти знову — не через нього, а поруч із собою.
Кожен ранок — каву варила собі.
Кожен вечір — дякувала, що витримала.
Він не зник.
Він писав.
Він їхав до неї у відпустки. Не з порожніми руками, а з вибаченням в очах, яке вже не просило — просто було.
Він не вимагав довіри — чекав. І будував усе заново.
Він не виправдовувався. Просто робив усе для її довіри.
кожного разу, дивлячись їй в очі, повторював:
“Я не прошу забути. Я просто хочу бути гідним того, щоб ти залишилась.”
І з часом...
Сонце в її серці почало сходити.
Не одразу. Не без сліз. Але знову — щиро.
І ось — новий день.
Село. Вечір. Той самий магазин.
Тільки тепер — вона усміхається не боязко, а глибоко.
Бо знає: вони варті одне одного. Не тому, що все було ідеально.
А тому, що залишились. І зростили любов з попелу.
Він дивиться на неї так само, як тоді.
Але з більшим теплом. І каже:
— Тепер, коли я знову маю тебе — я не загублю. Ніколи.
І вона вірить.
Не як раніше — наосліп.
А вже дорослою вірою.
Тією, яка знає: щастя — це не відсутність болю.
Це коли навіть після бурі…
твоє сонце сходить знову.
#811 в Молодіжна проза
Відредаговано: 05.07.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
