Пробачила але не забула

Він приїхав у її село, коли війна стала на заваді його спокійного життя вдома.
Переселенець із красивими очима.

Вона  побачила його вперше біля магазину, вони обмінялися іменами, і більше того вечора не розмовляли.
Вони зустрічались декілька вечорів в одній компанії в одному місці, але не розпочинали розмову.

Але одного вечора вона дивилася на нього в темряву і бачила лише його високий силует, а він бачив її погляд на ньому, вона стояла під ліхтарем і її добре було йому видно.
Вона зацікавила його своїм поглядом 
Наступного вечора він написав їй чому вона так рано пішла додому, вона відповіла що так сказав їй батько. І з цього повідомлення розпочалося їхнє спілкування.

Вони переписувалися до ночі, зізналися, що подобаються одне одному — не гучно, без зайвих слів, просто і по-справжньому.
Зустрічі стали звичкою, усмішки — ліками.
Він став частиною її світу, а вона — його новим домом.

Вона познайомила його з батьками.
Тримала за руку, коли йому було важко.
Вони сварились, мирились, ламалися, знову складались — як мозаїка, яку хочеться зібрати, навіть коли частини вже надщерблені.
У їхньому житті було багато перешкод.
Вони були разом роками.

А потім — він пішов добровольцем на війну.
Жив в іншому місті.
Але не вийшов з її серця.
Вона пообіцяла йому що буде його чекати.
Головне щоб він був живим.

Вони писали щодня. Телефонували.
Він писав:
“Кохаю тебе. Сім’ю хочу лише з тобою.”
Вона вірила. Без сумнівів. Бо за вірою стояли роки.

Аж поки…
Поки вона не дізналась.
Інша.
Він спілкувався з нею мовчки.
Не мовчав — писав їй теж, як ні в чому не бувало.
Вона дізналась випадково.
І серце, яке витримало розлуку, війну, страх — зламалося від зради.

Він просив пробачити.
Каявся.
Казав, що «сам не розумів, що робив». Що «кохає лише її».

І вона пробачила.
Бо кохала.
Але ніколи — не забула.
Бо є речі, які не стираються з пам’яті.
Є рани, що загоюються, але залишають рубець.
Є слова, які вже не звучать однаково, хоч вимовляє їх той самий голос.
Вона досі з ним. Бо любов — не завжди втеча після болю.
Іноді це — залишитись, з болем поруч.
І навчитись жити з тінню у серці.
Вона кохає.
Але більше не ідеалізує.
Бо тепер знає:
Навіть найближчі можуть поранити.
Але тільки сильні — вміють стояти, коли серце плаче.

Вона — одна з них.