Синхрон

Легендарний Австрієць штовхнув у долоню і увійшов в горло рухом досвідченого кровопивці. Я ніколи не був на його вітчизні, хотя планував. Не бачив ті неймовірні гірські ландшафти, кришталево чисті озера, захоплюючу архітектуру, велич середньовічних замків, ні... я ніколи там не був і, відверто кажучи, вже не побуваю. Тому лише сильніше стискаю руків'я Легендарного, що втілює мій незакритий гештальт, і відправляю ще одну душу на переродження.

Тіло конвульсивно здригається, п'яти останній раз б'ють о підлогу. Все. Наші доріжки розійшлися остаточно. Ворог падає на дерев'яний паркет, його кров стікає у шпарини, заповнюючи геометричний малюнок. Я залип на деякий час, спостерігаючи захоплюючу гідростатику життя...
- Здохни! - викрик не те щоб застав мене зненацька, але жоско видернув  у реальність де на вагах все ще хиталися двадцять два грами моєї душі.
Я повернувся на галас і направив вектор руйнування, сконцентрований на кінчику леза, поміж великі блакитні очі прегарної істоти дівочої статі.
Розтріпане волосся зкручувалося в причудливі хвильки, ніжна шкіра білосніжного обличчя якого ніби ніколи не торкались сонячні промені, лише підкреслювала аристократичність правильних рис. Золотий перетин не більше, не менше.
Прийшлося зморгнути, щоб трохи попустило, від навіяної краси. Ні, я не можу сказати, що вона була ідеальною для всіх, просто є таке - іноді дивишся і розумієш, що це твій синхрон. Струни бринькнули ніби випадково, ніби абияк, а ти застиг, бо вони звучать в унісон з музикою, що лунає в тобі.

А потім я опустив погляд нижче, побачив розстібнуту сорочку, на якій не вистачало гудзиків і гарні пружні груди з кораловими сосками. Наслання миттєво розтало, ніби і не було. Переді мною стояла звичайна дівчина, яких багато.
- Га? - запитав я.
- Покидьок! - в її руці затремтів стиснутий молоток, але вона так і не наважилась його підняти. Австрієць все ще загрожував її життю.
- Неприємно. А з якого приводу такі люб'язності?
- Ти вбив мого чоловіка! Сволота!
- Он як, - я подивився на ще тепле тіло, яке все так само лежало на підлозі. Поруч самотньо валялась стара двуствольна рушниця.
Я остаточно втратив зацікавленість до особи, відвернувся, витер серветкою Легендарного та підняв рушницю. На прикладі патронташ на п'ять набоїв. Ще два у стволах. Але десь у хаті можуть бути ще...
- На!.. - роздалося злісно. А потім розчароване: - ... але чому??
Як і думав, дівчина спробувала пригостити мене ударом молотка у потилицю, але той завис у сантиметрах від моєї голови.
- Магія, - повідомив, оглядаючи безлад навколо. Ні, шукати тут набої для цього архаїзму, вище моїх сил. І настрою щось нема.
Тоді я просто покинув їх. Будинок, дівчину і телепня який збирався мене пограбувати та вбити у відповідь на прохання поповнити запаси води. Доречі... халепа! Воду я так і не набрав, а повертатись погана прикмета. Дві порожні пластикові пляшки одиноко бовтались в рюкзаку. Не багато ж з мене було поживи.
Щось смикнуло назад в грудях, але я лише хмикнув і продовжив шлях, відчуваючи як натягується повідець. Ще пару кроків... Бінго!  Натяжіння стало спадати. В той момент я вже вийшов з селища і пішов кущами вздовж головної дороги.

- Ей! Якого дідька? - дівчина розлюченою фурією наближалась до мене.
- Перепрошую? - театрально вигинаю брови.
- Чому мене тягне за тобою? - вона знову замахується на мене молотком, але не наважується вдарити. На цей раз ніякої магії, просто стан афекту вже пройшов, а разом і з ним і рішучість.
- Тому що я вбив людину, яку ти сприймала за свого чоловіка. А за місцевими законами  переможець у битві успадковує всю власність переможеного...
- Потвора! - вона таки вдарила і знов знаряддя праці зупинилось в сантиметрі від чола. Я навіть не кліпнув. Просто розвернувся і пішов далі.
Але чому для мене її краса, яка в першу мить здавалася безперечною, так раптово втратила свої барви? Справа в грудях? Ні, вони ммм... бентежать моє єство, як і плоский животик, гарні довгі ноги, які я ще тоді встиг зацінити. Зараз то вона вже вдягнулась як слід. Так в чому справа?
В тому, що я є єдиновласник? Ні з ким не звик ділитись і не збираюсь. Моє тільки моє. А нею вже хтось скористався, тим більше той, кого я б ніколи не зміг поважати. Адже не можна відмовляти і шкодити людині, яка просить води, або погрітися у вогнища - така людина недоторкана.

Знов смикнув невидимий повідець. Натягнувся. На цей раз вона боролася довше, я мало не спрів, поки наполегливо, крізь опір, йшов уперед. Але ще пару кроків і попустило. Я навіть відчув як зменшується відстань між нами. Щось новеньке.
- Мразота! Що ти зі мною робиш?! - вона була розлючена.
- Нічого. Такі вже тут закони. Власність переходить до переможця. Ми пов'язані. Змирись.
- Я не власність! Я людина!
- Це не мені треба доказувати.
- А кому?
- Світові.
- Що?? - вона задихнулась і подивилась на небо, а потім знов на мене. - Ти знущаєшся? Ти сам сказав, що то магія! Відпусти! Ти і так вбив мого чоловіка! Мало зла ти завдав мені?
- Чоловіка? І коли ж ви одружились? - поцікавився спокійним тоном.
- Ми... Не твоя справа!
- Що, не пам'ятаєш?
- Та йди ти! Щоб тебе розірвало! - і сама пішла геть.
А я продовжив свій шлях. На цей раз до смикання не дійшло. Якимось чином я добре став відчувати цей зв'язок та відстань між нами, схоже як і дівчина. Інакше як пояснити, що вона стала триматись на відстані в п'ятдесят метрів, невпинно і вимушено рухаючись слідом.

Скоро почало темніти, а де ніч там і холод. Роздобути спальник я не встиг, тому єдина надія не змерзнути, це палити вогнище. Правда воно потрібне не тільки для цього, але про то пізніше.
Спочатку я знайшов затишне місце, віддалившись подалі від дороги, вздовж якої йшов весь час. Галявинка була з великим деревом, чий стовбур було не обійняти вдвох. По боках тут росли густі хащі і попасти сюди можна було тільки з однієї сторони. Майже ідеально.