Розділ 27. Остання сходинка.

            Друга та остання половина навчального року проходила трохи не звично, під гаслом підготовки до вступів у вищі навчальні заклади, помітно відрізняючись від усіх попередніх. Перед усіма учнями стояло не просте питання, а як жити далі, причому вибирати потрібно було не один із двох, а один із десятків напрямків. Навіть неозброєним оком видно, що в переважній більшості мої товариші не мали ані найменшого уявлення про свою майбутню професію, тому дуже часто визначальною була думка батьків майбутніх абітурієнтів чи романтичні розповіді і поради знайомих. І не дарма, найпопулярнішою літературою цього періоду, стали довідники для вступників до вузів. Перегортаючи їх по третьому разу, мої однокласники намагалися знайти хоч якусь інформацію, яка б підштовхнула їх у бік вибору тієї чи іншої спеціальності. Звичайно, у мене теж цікавилися, куди я сам вирішив податися, але з проханнями порадити щось ніхто не звертався. Сам діапазон всіх майбутніх професій виявився досить широким. Наприклад, Наталка навіть зібралася йти до університету, вивчати астрономію. При всьому цьому ставало незрозумілим, чому ж тоді всі так старанно довбали математику з фізикою, а деякі навіть подалися до профільних спецшкіл?

            На відміну від більшої частини класу, наша невелика компанія мала ближчу та конкретнішу мету – весняні гастролі в Одесі, тому й поводилася дещо стриманіше. Хоча, можливо, що нас просто відволікали репетиції, на які ми збиралися майже кожен день. Все ж виступ на дні народження директора тресту їдалень, це вам не якийсь там "концерт за заявками" у клубі залізничників. Зрозуміло, знали про цю майбутню поїздку небагато хто, бо нема чого піднімати хвилю, ще на черговий шкільний концерт запхають, та й комсомольські внески з нетрудових доходів могли б витребувати.

            Ситуація почала змінюватися з наближенням весни, коли бродіння у колективі помітно посилилося. Ось тут і спала на думку проста ідея:

            - Якщо вже такі справи, то чому би не зібратися усім класом та поговорити на тему майбутнього, де далі вчитися і що робити?

Саме з цією пропозицією я і звернувся до Надії Петрівни, все ж таки за організацію такого заходу повинен відповідати класний керівник.

            - Думка непогана Сашко, але як ти собі це все уявляєш? Може, варто запросити якихось викладачів вузів чи ще когось. Адже, напевно, у деяких батьків знайдуться і такі родичі чи знайомі?

            - Так ні, Надія Петрівно, мені здається, що сильно розширювати склад не варто, ми цілком зможемо впоратися і самі, та і сторонні нас будуть тільки обмежувати. Мені здається, головне визначитися з часом та приміщенням, адже до нас, може, захочуть приєднатися і учні інших класів. Заразом вислухаємо ще й їхні думки.

            - Добре, нехай буде так. Давай готувати все на наступний вівторок, а з рештою класних я сама переговорю. І якщо вже ти запропонував, то і цей "урок майбутнього" теж буде на тобі.

            На інше я не розраховував і вже уявляв, як усе треба буде зробити. Думаю, що для початку, непогано було б заслухати декілька з тих, хто вже визначився, їхні міркування, а вже потім продовжити дискусію у формі запитань і відповідей. Вирішено, так і зроблю.

            На нашу пропозицію, відгукнулися практично всі учні десятих класів, нікого і примушувати не довелося. Прийшло навіть п'ятеро дев'ятикласників, які напросилися бути присутніми як гості. Нам виділили шкільний актовий зал, тож місця вистачило всім. Ці незвичні обговорення відкрила Надія Петрівна. Вона хвилин п'ять розповідала про те, що ми відкриваємо для себе нове життя, яку користь суспільству може принести правильний вибір, як країна буде залежати від нас - молодих будівельників комунізму, та інше. Згадалися слова деяких моїх співрозмовників з "минулого":

            - Коли ми були піонерами, нам розповідали, як гарно будемо жити років через сорок - п'ятдесят. А от через сорок років, мені вже почали розповідати, як гарно ми жили, коли були піонерами…

Закінчивши свій виступ, Петрівна викликала трьох учнів, які вже зробили свій остаточний вибір, і кожен із них захоплено почав розповідати присутнім про свою мрію. Однак, мало хто це сприйняв з ентузіазмом та захотів піти їхнім шляхом.

Після цього до кафедри підійшов найменший, якому б ще років зо два вчитися і почав

- Ви знаєте, часом людина приходить до правильного висновку, а потім йде собі далі. Так от, може нам краще зупинитися і замислилися? Зазирніть в себе та згадайте, які саме предмети із шкільної програми вам подобалися найбільше? Якщо це скажімо, література, географія чи історія, - то вам на гуманітарний напрямок, а якщо фізика з математикою – на технічний. Ось ваш вибір вже наполовину і зроблений, далі вже легше буде. Якщо  ніякі предмети не подобались, то тут вшлях один – в армію, теж не поганий вибір. Йдемо далі, якщо, скажімо, вас більше цікавить чому виникла якась проблема, що до цього привело і яка причина – то ви тяжієте до науки. А якщо ви хочете вирішити цю проблему, виправити чи запобігти – то ви мабуть інженер. Звісно, все воно складніше, але десь приблизно так.

- Та, у будь якому випадку, працювати все ж таки доведеться і бажано за улюбленою спеціальністю. Тож давайте трохи пофантазуємо, а яке воно може бути – це майбутнє і вже потім постараємося розібратися – де і ким у ньому бачить себе кожен.

Дочекавшись схвальних вигуків, я продовжив:

            - Ось ви всі чудово знаєте, що деякі професії, які були вельми шановані в минулому зараз вже і не знайти, а інші підуть вже через кілька років. Візьмемо хоч візників, механіків парових машин, писарів, ковалів та інших. Напевно, так буде і з багатьма нинішніми спеціальностями, це лише питання часу, а щоб не помилитись і зробити правильний вибір, ми сьогодні й зібралися.