Розділ 26. Нарешті за кермом

            Цим літом, перебування в нашому спортивному таборі на затоці виявилось досить плідним і мені вдалося пристойно поліпшити свої результати. Нічого дивного в цьому не було, адже зараз у мене йде період бурхливого росту. На тренуваннях, я навіть кілька разів виконав норматив кандидата в майстри спорту, але на офіційних змаганнях мені поки що не щастить, не вистачало буквально якихось десятих секунди. Та Сан Санич не виглядав засмученим і якось навіть згадав безсмертну фразу Дуремара:

            - Нічого Саня, "ще дві тисячі відер і Золотий ключик у нас у кишені".

Зрозуміло, що не дослівно, бо цей бестселер ще не прогримів на екранах країни, хоча сенс був саме такий. Хоча, чого це йому ходити не вдоволеним, адже виставляючи мене у моїй віковій групі, він ще жодного разу не залишався без медалі.

            От що мені завжди подобалася на затоці, так це жвава та невимушена атмосфера, тут  ми завжди шукали нагоду, щоб утнути якийсь фокус. Навіть тоді, коли з'явилася можливість трохи пошуткувати над самим Сан Саничем. Одного ранку, я прийшов з пакунком, у якому знаходились справжні імпортні ласти. Я позичив їх у одного однокласника, батьки якого, саме приїхали з туристичної поїздки до Угорщини. Відразу, у мене стрельнула думка, випробувати їхні можливості. Як я пам’ятав, у ластах, швидкість зростає на тридцять – сорок відсотків, а у випадку з моно ластою, то і на всі п’ятдесят. На моє прохання -"спробувати", їх мені надали без проблем. А вже дорогою на тренування я дещо змінив свій простий, початковий план.

І от, перед черговими тренувальними стартами, де брали участь також і представники інших товариств, наші хлопці, непомітно допомогли їх одягти. У темній дніпровській воді, ласт було зовсім не видно, і про цей мій жарт, ніхто і не підозрював. Старт - і я, наче лось через кукурудзяне поле, рвонув до фінішу. Усіх своїх суперників я обійшов більш ніж на два корпуси і повис на тросі біля фінішу. Побачивши таке, наш Санич мало не проковтнув свисток і з секундоміром у руках, який зафіксував мій феноменальний результат, перестрибуючи через вболівальників, побіг до мене. Без сумнівів, він хотів бути першим, хто привітає цього майбутнього олімпійського чемпіона, який у чотирнадцять років перевершив норматив майстра спорту. Вислухавши всі ці поздоровлення, я подякував і спокійно відстебнув та поклав на бортик свої ласти. Картина Рєпіна – "Іван Грозний вбиває свого сина"! Але все закінчилося доволі мирно, і згодом, всі ми, весело згадували про цей епізод.

Можливо, що саме завдяки такому гарному душевному стану Санича мені й вдалося відпроситися на тиждень для  поїздки в Карпати. Він навіть промовив своє батьківське напуття:

            - Гаразд, їдь вже у свої Карпати, дивись тільки вошей нам не попривозь …

            Як не дивно, але цього разу ідея організації літньої поїздки, цілком належала дівочій половині класу, причому зовсім не тим, що їздили взимку. Здається, що наслухавшись емоційних оповідань подружок та побачивши, як дві з них, знайшли там свою пару, дівчата теж вирішили отримати свій шматочок простого дівочого щастя. Я із задоволенням підтримав їхній  почин, бо почався грибний сезон, а я і в "минулому" житті був фанатом цієї справи.

            Команду ентузіастів ми сформували швидко. Якщо чесно, я вважав, що черга буде як у мавзолей на Червоній площі, але ні, у зв’язку з літнім відпочинком, багатьох просто не було в місті. Єдине, що турбувало всіх нас, так це те, як відреагують на цю нашу ідею  батьки. На мій подив, все пройшло гладко і одноголосно, зовсім як у Думі Російської Федерації та Народних зборах КНДР. Мабуть, магічні слова "ми вже десятикласники" та відсутність відвертих косяків у минулому, відіграли свою роль.

            На загальних зборах групи, враховуючи свій багатий туристичний досвід, я наполіг на обранні керівника нашої команди. Знаю, що без цього - ніяк. От як же хотілося, за старою звичкою назвати командира адміралом! Тут несподіванок не сталося, і бугром вибрали саме наймолодшого. Схоже, це стало ще однією причиною, через яку не було жодного батьківського заперечення. Незважаючи на те, що я намагався бути апологетом непублічності, мій "позитивний імідж" вже третій рік блищав не гірше за снігову шапку на вершині Фудзіями.

            Від добра, добра не шукають, тому ми і вирушили на добре знайому нам базу Едельвейс. Вечірка в купе потяга пройшла дуже весело і невимушено, до нас навіть приєднався якийсь запізнілий "дембель", що їхав додому. Цей хлопчина, зовсім не нагадував мені тих, з якими я стикався у кінці 80-тих. Тоді, зі своїми пружинками, кантами та аксельбантами, вони  здавалися мені схожими на маршалів якоїсь бананової республіки. Одного разу, серед різноманітних значків на мундирі такого вояки, я відшукав навіть орден "Мати Героїня"!

            Цього разу ми їхали швидким, як пізніше сказали би – фірмовим потягом і мало не потрапили в халепу. Справа в тому, що ці потяги просто не зупинялися на таких маленьких станціях, як наша. Дізнався я про це зовсім випадково, коли вирішив перевірити час прибуття на табличці, яка висіла на дверях у провідника. Довелося терміново вживати заходів. Ні, я не пробрався до кабіни машиніста, щоб погрожуючи пістолетом вимагати їхати до Стамбула. Просто, на черговій зупинці, підійшов до нього і, затиснувши в кулачку м'ятий трояк, попросив трохи пригальмувати потяг у потрібному місці. Вусатий чолов’яга в кителі, з усією уважністю поставився до такого прохання і на подив нечисленних присутніх, наш потяг став на зупинці перед тунелем. У моєму "минулому" житті, нам неодноразово доводилося робити такий трюк, ось тільки потяг не зупинявся в недозволеному місці, а дуже повільно тягнувся вздовж платформи, поки ми викидали з тамбуру свої рюкзаки та лижі. Справа в тому, що на електровозах пізніших часів, вже була встановлена апаратура, яка фіксувала всі його зупинки, а от якщо тягтися з якою завгодно малою швидкістю, то система не спрацьовувала.