Розділ 25. Несподіваний подарунок

            Шкільне життя воно таке ... якщо до Нового Року, ти немов би підіймаєшся на гору та чекаєш новорічних свят, то після, вже котишся вниз і починаєш замислюватися про літо і майбутній відпочинок, бо без мети людина існувати не може. Але спокійно дочекатися запланованого літнього щастя мені так і не судилося. Справа в тому, що однією з останніх хрущовських новацій у 1964-му році, було затвердження державної системи проведення шкільних олімпіад з усіх предметів і, на мій великий подив, за це поставили відповідати Академію наук СРСР. Складається таке враження, що Їм там, займатися більше нема чим, чи може вакуумну бомбу вже не треба винаходити? Хоча, звичайно, підростаюче покоління будівельників комунізму і таке інше…. Навіть було створено об'єднаний комітет олімпіад на чолі із самим академіком Капіцею! Ні, різні конкурси та олімпіади проводилися і раніше, просто зараз це стало заходом державного масштабу. Оскільки олімпіади передбачалися лише для старших школярів, починаючи з дев'ятого класу, то досі, честь участі у них мене оминала. Але вже  тепер було не відкараскатись. Щоправда, у всьому цьому існував і один великий плюс, а саме: пільги для переможців, під час вступу до вузів, були не меншими, ніж для жителів Чукотки та тих, хто приходив після армії.

            Нашу "олімпіадну" команду тричі збирали, щоб на прикладах завдань минулих років хоч трохи підтягнути та підготувати до нинішніх іспитів. У мене ж, сталася ціла низка накладок, пов'язаних із проведенням спортивних змагань, проігнорувати які я ніяк не міг. Сан Санич і так почав вовком дивитися, оскільки мої результати зростали не відповідно до якогось там, побудованого ним графіка. Він давно вже умовляв мене перейти на триразові тренування і якось заявив:

            - Саню, якщо ти будеш підходити до тренувань, як Ганна Кареніна до паровоза, то пристойних результатів ми ніколи не дочекаємось.

Але час, час, … де його взяти, адже Такеда теж не давав спокою. А тут ще одне, до нас, у Київ мала приїхати збірна команда однолітків із Болгарії. Таким чином, моя повноцінна підготовка до олімпіади, вилетіла в трубу.

            Цей конкурс з математики проходив в одній із великих аудиторій Київського державного університету. Завдання були непрості, націлені як на знання, так і на розуміння. Одразу відчув себе якось незатишно, ось не було звичної впевненості в успіху. Скільки правильних відповідей я дав, не знаю, але за підсумками не увійшов навіть до двадцятки найкращих. Хоча, я й виправдовував себе тим, що олімпіада – це, взагалі, випадок, певний збіг обставин. Попалися такі завдання, а могли бути і інші. Я був у такому стані, а міг бути і в іншому. З спорту знав, що не завжди можна бути на 100% готовим до змагань. Потрібно ще не забувати: специфіка олімпіад у тому, що це не просто шкільна програма, а щось понад це, і організатори завжди можуть вигадати щось незвичайне. Хоча, це стало для мене свого роду дзвіночком про те, що і надалі спочивати на багажі минулих знань вже не вийде, треба більше працювати. Та все ж таки, поки що немає підстав вважати, що в мене почалася гостра інтелектуальна недостатність. По-перше, олімпіада не вимірює інтелект: вона визначає конкретні знання з конкретних питань у конкретний момент часу. По-друге, у людини, крім інтелекту, є ще почуття, емоції, переживання, є творче мислення. Ну і не треба забувати про те, що будь-яка шкільна олімпіада - це тільки лише проба пера, головні досягнення в житті все ж таки дещо інші, і тут у мене точно все вийде! Хоча від самого себе не сховаєшся та і в школі розраховували на мій успіх. Було трохи прикро, адже ніщо так не ранить, як уламки власних надій!

            А тим часом наближалася та дата, коли треба було захищати інтереси вже не школи, а цілого міста. Справа в тому, що в рамках культурного обміну, до нас приїхала така собі  мала "олімпійська" збірна наших болгарських однолітків. Виявляється, ось уже третій рік, то у них, то у нас проводяться спортивні змагання з кількох олімпійських дисциплін. При цьому те, якими саме будуть ці види спорту та вік учасників, визначалося гостями. Минулого разу команда наших юнаків, вщент розгромила господарів. Змагання відбувалися в середині весни і тоді наші виступали у легкоатлетичних дисциплінах. Цього ж разу, хитрі болгари, хотіли взяти реванш. Вони вирішили, що з дитячим спортом у нас справи не такі блискучі, тому й обрали наймолодшу вікову категорію, від дванадцяти до шістнадцяти років. Більш того, вони вирішили привезти команду із самих екзотичних олімпійських видів, зокрема і по дзюдо, правильно прорахувавши, що цей вид знаходиться у нас лише на початковому етапі. Ось тут і знадобився клуб "Харчовик", з його єдиною в місті командою дзюдоїстів.

            За великим рахунком, я не повинен був виступати, тому що не входив до п'ятірки найсильніших з нашої команди, але, на жаль, троє з нас, вже не підходили за віком, тому мені і вдалося заскочити в останній вагон потяга. Змагання проходили у борцівському залі клубу КВО та зібрали чимало публіки, яка хотіла подивитися на таку японську дивину як дзюдо. Від однієї цієї назви віяло чимось нетутешнім, японським, а про східні єдиноборства вже багато чули і вважали їх чимось із розряду легенд. Цікавість підігрівав і японський фільм –"Геній Дзюдо", який тільки-що вийшов на екрани.

Що можна було сказати про наших суперників? Побачивши їхнє тренування, можу стверджувати, що проти нас у них не було жодного шансу. Болгари займалися боротьбою не більше двох років, причому у тренерів не японської, а європейської школи. От де вони у себе, могли знайти японських військовополонених?

            На забитій ущерть трибуні, був присутній і Аркадій Павлович, якого я запросив, а він у свою чергу притяг і нашого протеже – самого міністра. Валентин Сидорович теж прийшов глянути на те, до чого й сам руку приклав. Поки йшла підготовка до першої сутички, я вирішив підійти і ще раз подякувати, все ж таки допоміг він нам тоді, багато в чому.