Розділ 24. Між Москвою та Карпатами.

            Іноді буває, що добре відпочив, але втомився дуже. Ось і тепер, не встиг я оговтатись від своїх літніх пригод, як вже треба йти до школи, щоб вдруге вчитися у дев'ятому класі. А це вже вам не хухри – мухри, тут і добре підзабуту тригонометрію та справжню фізику з хімією маємо. Одним лише багажем з минулих знань вже не відбудешся, хоча зараз це і не є критичним, адже оцінки у випускний атестат підуть лише з десятого класу.

Нинішнє перше вересня відзначилось ще однією подією: сьогодні у Києві відкрили перший в Україні широкоформатний кінотеатр "Україна". Добре пам'ятаю, як частенько його відвідував, особливо полюбляючи затишне кафе на другому поверсі. Однак дурних думок, куди сьогодні піти - у кіно чи до школи, не виникало.

            Сьогодні, я вже зовсім не той третьокласник, який чотири роки тому впав сюди прямо з драбини, тож уся моя підготовка до школи зайняла не більш ніж п'ять хвилин. Просто вкинув книжки, зошити, разом із щоденником у сумку, і в дорогу. Як я і думав, значна частина часу, була присвячена моїм розповідям про Артек, адже дійсно, розповісти було про що. Щось відчуваю, цієї забави мені вистачить надовго. Однак, все склалося найкращим чином, вже через тиждень, за дорученням піонерської та комсомольської організації, я повинен був виступити на розширених шкільних зборах із розповіддю про моє перебування у Всесоюзній піонерській оздоровниці. Ну, що ж, розповім, причому всім одночасно, тоді хоч по одному підходити не будуть, а то вже набридати стало.

            На вечір спогадів, який скоріше був схожий на звітну доповідь, я притяг цілу купу фотографій. Мій загін, наші корпуси, я з Гагаріним та Поповичем, я з шахом та імператрицею Ірану, ми на крейсері. Довелося продемонструвати і подарунковий годинник. Як мені пізніше пояснив всезнаючий Марк Ісаакович, це був справжній швейцарський Zenith , і коштував він… ну дуже багато коштувавав! Хоча пізніше з'ясувалося, що дарма я так з ним випнувся, але це вже згодом. В результаті, замість запланованих сорока хвилин, я ледве вклався в півтори годині. А ще ж доведеться звітувати і перед Поліною Сергіївною та її чоловіком, та й хлопці дзюдоїсти теж осторонь не захочуть залишитися. Ох, як же я за ними скучив!

            У всіх цих офіційних заходах я побачив лише одну світлу пляму, точніше не пляму, а очі – захоплено-зацікавлені очі Оленки Залеської, яка сиділа в третьому ряду. Такий погляд може зігрівати до кінця життя. Дещо зарано для справжніх почуттів, але... подивимося, як карта ляже.

            Цього навчального року у класі відбулися значні зміни. Наші лави залишило одразу вісім учнів, а додалося лише четверо. Серед тих, хто пішов, а в переважній кількості це були представники найдавнішої нації, був і мій найкращий друг – Мишко Кошман. Усі вони, за винятком трьох, подалися до спеціалізованих фізико – математичних шкіл, яких у місті було дві. Щодо останньої трійки, то ці хлопці вирішили не спокушати долю на інститутських іспитах і розбіглися по технікумах. Знаю тільки, що Паша Авраменко, веселий товстун, пішов шляхом Хазанова і вступив до кулінарки, а от решта, просто назавжди зникла з обрію. Кошман, довго вмовляв і мене піти до спецшколи, все ж таки вони вважалися більш престижними, там викладали навіть університетські кадри. Та й не тільки престиж, рівень знань з математики та фізики, там теж був помітно вищий, ніж у звичайних. Але що для мені ця математика? Я добре знав особливості подальшого ходу історії, а в інститут, зі своїми знаннями та спортивними досягненнями і так поступлю.

            Невдовзі, перші, насичені літніми спогадами дні, минули і потягнулися звичайнісінькі шкільні будні, серед яких лише зрідка прослизали яскраві події, гідні того, щоб про них згадати. Хоча, якщо покласти руку на серце, таких моментів, було значно більше ніж у шкільні роки мого "минулого" життя. Справа була не стільки у спорті та музиці, як у ширшому колі інтересів та персон, з якими я спілкувався. Кубинці, японець, палестинець, міністр, я вже не кажу про Артек – дійсно, сфера моїх нинішніх знайомств зовсім не відповідала рівню учня дев'ятого класу.

            Але останнім часом, дні тягнулися настільки  безтурботно та спокійно, що я вже починав хвилюватися. Невже вищі сили почали забувати про мене? Помовчувала і моя інтуїція, хоча я вже впевнився, що вона підводить мене хоч і не часто, але неодмінно.

            І ось, як наврочив, мою дрімоту у теплій ванні життя, перервав несподіваний дзвінок із Москви, і не просто зі столиці, а безпосередньо з Міністерства культури. Звісно, що продзеленчав він не в нашій квартирі і навіть не в кабінеті директора школи, а у міському відділі народної освіти. Нас із директором, терміново викликали до ГОРОНО, де повідомили, що мене хочуть обов'язково побачити у Москві. Там, на концерті, присвяченому відкриттю в Москві монумента "Підкорювачам космосу", а може і введенню в експлуатацію найбільшого у світі нафтопроводу "Дружба", захотіли послухати мою артеківську пісню. Майнула думка, :

- Не інакше, як космонавти підклали свиню, адже з літа я її більше ніде не виконував.          

            Прибути, мені належало до 30 вересня, адже потрібно було не тільки показати та   розповісти, треба було ще й підготувати виступ.

- Ось цікаво, а чи дозволять мені, як автору, проштовхнути свою концепцію виконання, ну, ту саму, яку я пам'ятаю у "Землян"? У цьому випадку, хотілося б, вже зараз, поки є час, подбати про пошук підходящого колективу виконавців, а то виділять нам приму вокалу, на кшталт Кобзона або Утьосова з симфонічним оркестром Московського радіо та телебачення, і вперед - вражай публіку.

А це,  на мою думку, означає просто зарубати успіх на корені.