Розділ 22. Корисна вечеря

            Вечір. Підперши голову рукою, перебираю можливі варіанти завтрашнього екзаменаційного твору. У коридорі різко деренчить телефонний дзвінок. От який великий він вродився, а тільки одна мелодія!

            - Це тебе, - кричить із кухні мама.

            Отак завжди, тільки сядеш за уроки – обов'язково розбудять. Потягуюсь, прямую в коридор і піднімаю трубку:

            - Алло, приймальня Сиверинського, слухаю вас!

У трубці лунає короткий смішок, а потім чую знайомий голос Поліни Сергіївни - ось на кого вже не чекав у такий час.

            - Доброго вечора, Сашко, ось ледь відшукала твій телефон. Як ти живий здоровий? Щось останнім часом не видно тебе, не заходиш, Оленка навіть вже скучила за твоїми забавками.

            Оленці, дочці Поліни, якій я колись носив молочку, стукнуло вже майже чотири роки. У нас з нею встановилися "теплі та дружні стосунки", не в останню чергу, завдяки деяким вигадкам з "майбутнього" та іграшкам - саморобкам підглянутим на Ютубі.

            - Та ось, Поліна Сергіївно, закрутився тут трохи, вже іспити на носі, в ще тренування, та наступного тижня точно, збирався зайти.

            - Слухай, а ти все ж таки не постарайся, а обов'язково знайди час і приходь до нас увечері в четвер, годині десь о сьомій, гаразд? Мене Аркадій Павлович спеціально просив тобі зателефонувати, щоб ти зайшов до вихідних, бо він у відрядження до Москви їде. А ще  гітару не забудь прихопити, адже ти ж казав, що в тебе з'явилося щось новеньке.

            Почувши мою обіцянку прибути в призначений час, вона, ще декілька хвилин поговорила та поклала слухавку. Повертаючись до себе і задумливо смокчучи кінчик ручки, я помітив здивований погляд мами, яка виглядала  з кухонних дверей. Ну звісно, адже з Сергіївною ми завжди намагаємося спілкуватися виключно англійською. Повернувшись до кімнати я замислився про те, як скоригувати свої плани, що можна відкласти на потім, а що взагалі викреслити. Цей дзвінок точно не просто так, для чогось же я їм потрібний?

            Виявилося, що мені й переносити нічого не довелося, оскільки критично важливе та невідкладне, заплановано не було, і вже в четвер увечері, біля сьомої години, ми з гітарою підійшли до знайомого міністерського будинку. Я піднявся на третій поверх, струсив  невидимі порошинки з комірця своєї найкращої курточки і подзвонив. Двері мені відчинила сама леді Поліна, яка сьогодні була при повному параді і з новою зачіскою, що була оформлена у модну зараз черепашку, ну як у Бріджіт Бордо з фільму "Бабетта йде на війну". Усміхнувшись, і чомусь не на англійській, запросила.

            - А, Сашко, ти якраз вчасно прийшов, давай вже швиденько проходь.

            Я зайшов до передпокою і кинув швидкий погляд на вішак, т-а-а-к..., а у них сьогодні гості, і в якій же якості тут я? Сподіваюся, не для того, щоб посидіти з Оленкою, доки дорослі будуть веселитися та свої питання вирішувати? Поставивши гітару в куточок, я зняв курточку, оглянув себе у дзеркало та зайшов до зали.

            Власне гостей було небагато, всього четверо. Біля вікна стояв Аркадій Павлович і про щось розмовляв із солідним чоловіком, одягненим у темну трійку та в окулярах із золотою оправою. Костюм і помітна сивина у волоссі надавала йому схожість із колезьким асесором. Для завершення образу не вистачало лише золотого ланцюжка, що виглядає з жилетної кишені, та, мабуть, ще й ордена Станіслава другого ступеня, за вислугу років. Останній гість був більш молодший, він сидів на дивані і, перегортаючи журнал, погойдував ногою. Такий самий дорогий костюм, коричнева краватка і до блиску начищені штиблети. Зрозуміло, в заможних будинках не прийнято перевзуватися в капці, адже є хатня робітниця, яка потім все поправить і підчистить. Судячи з щебетання, яке долинало з-за дверей, жіноча половина компанії, активно допомагала господині на кухні.

            Присутні повернулися до нас із Поліною.

            - Знайомтеся, це той самий Сашко Сиверинський, про якого я вам розповідав, - роблячи крок у мій бік та поклавши руку на плече, відрекомендував Аркадій Павлович.

            - Сашко, це Валентин Сидорович, наш міністр, а ось і мій колега та товариш, Інокентій Петрович, - зробив він жест рукою у бік читача журналу.

            Обидва чоловіки з усмішками потисли мені руку, і я помітив на лацкані Валентина Сидоровича значок депутата Верховної Ради України.

            - Еге ж, куди мене занесло, у вищі сфери виходжу! І що їм від мене потрібно, адже дійсно, не в заступники ж вербуватимуть?

Далі почалося  звичайнісіньке світське опитування. Де навчаюсь, як навчаюся, чим цікавлюся, хто батьки, де працюють і т.д. Спочатку, я трохи зніяковів і відповідав як у відділку кадрів, скуто та без зайвих подробиць, поки мене не зупинила Поліна Сергіївна.

            - Сашо, а чого це ти наче анкету заповнюєш? От скажи, скільки тобі років?

            - Вже тринадцять, щасливе число.

            - Ось бачите, - продовжила Сергіївна, - лише тринадцять, а вже закінчує восьмий клас.

            - А ще, чому ти не розповідаєш про свою арабську та іспанську мови, не кажучи вже про те, що англійською володієш краще за мого Аркадія. Та не забудь додати, що в тебе перший розряд із плавання і те, що ти написав уже кілька дитячих пісень, які навіть на радіо крутять.