Розділ 21. Чотири танкісти та … я.

            Наш восьмий клас вийшов на фінішну пряму, і на обрії замаячили для одних перехідні, а для інших і випускні іспити. По зайвій стурбованості деяких моїх однокласників, які бігали за вчителями та бажали покращити свої підсумкові оцінки, було зрозуміло, хто з нас планує залишити школу та піти до технікумів. Таких було небагато, лише четверо, і так сталося, що саме вони і перебували трохи на узбіччі життя нашого класу.

            А ось для мене, в ці дні, трапився приємний сюрприз і як виявилося, з суттєвими наслідками у  майбутньому. Три дні тому, мені подзвонив особисто Аркадій Павлович і без пояснень, попросив обов'язково бути вдома, ввечері наступного дня. Треба так треба, мені не важко та і самому цікаво, так що в очікуванні інтриги я й носа не висовував з дому. Нарешті, годині о шостій, пролунав дзвінок у двері. Відкриваю, а там стоїть незнайомий парубок, років двадцяти п'яти, з досить важкою сумкою в руках. Переконавшись, що я це я, він попросив дозволу пройти на кухню і почав швидко вивантажувати на кухонний столик пакети з сумки. Вийшла, не маленька така купа різноманітних делікатесів, починаючи від чорної ікри і закінчуючи дефіцитними бананами. Жодної прибуткової накладної мені підписувати не довелося, і я просто подякував йому за таку солідну гуманітарку.

            Не встигла служба доставки вийти з під'їзду, як до квартири увійшла мати, що саме повернулася з прогулянки з братиком.

            - Ой, Сашко, а це ще звідки? - вигукнула вона і, забувши про те, що треба переодягнути дитину, кинулася переглядати  купу, складену на столі.

            - Так я от щойно в магазин ходив, там і вирішив прикупити трохи харчів. Щось дуже бананів захотілося, мабуть давно не їв, - захотілося трохи пожартувати мені.

            Як не дивно, але спочатку вона сприйняла цей жарт всерйоз і зажадала подробиць. Вже через хвилину, я зрозумів, що мама вирішила, ніби мене, за численні досягнення, закріпили за якимсь закритим розподільником. Трохи, помучивши її, я все ж таки назвав джерело цього багатства, але за що мені все це - губився в здогадах, хоча думки з цього приводу і були. Скоріш за все винна моя спонтанна пропозиція, щодо організації збору вторинної сировини. Інші пояснення мені на думку не спадали, та я не дуже і напружувався з цього приводу, адже завжди жив за принципом, дають - бери.

Однак подумав - шикує номенклатура, а нам ще чекати до дев’яностих - двотисячних.

            Саме зараз, напередодні травневих свят, цей продуктовий набір був дуже доречним, та навіть у нашому величезному холодильнику він весь не помістився, хоча я і прибрав банани, які мама примудрилася покласти прямо під морозильником. Уявляю, які б вони виявилися чорні, вже на наступний день. Загалом, вдало все вийшло, тепер у моїх, з'явилася можливість з шиком прийняти діда з бабусею, ну а мені - почастувати своїх шкільних товаришів.

            Але все хороше не може тривати вічно, бо життя, як стверджує Такеда, – це шкіра тигра, що складається зі світлих і темних смуг. І ось сьогодні, на тренуванні, він з сумом повідомив нам, що у нього нарешті відбулося знайомство з місцевим дільничним, який учора заходив із візитом. Зустріч відбулася у діловій та не дуже дружній обстановці, у ході переговорів, дільничний повідомив одразу дві досить неприємні для нас речі.

            Оскільки наша самодіяльна група не належала до жодного спортивного товариства, сам тренер не мав ніякого документа про фізкультурну освіту, заняття проходили в не призначеному для цього приміщенні, і ще багато чого іншого, нам було запропоновано, у тижневий термін, припинити свої "зборища та ігрища" та звільнити склад. Друга ж новина лише доповнювала першу. Справа в тому, що всі найближчі будівлі, у тому числі й наша, підлягають знесенню, і роботи мали розпочатися вже за кілька місяців. Власне кажучи, саме ця, друга обставина і спонукала дільничного навести лад на підвідомчій йому території.

            Якщо чесно, то ми весь час відчували себе у підвішеному стані, але все одно, якось несподівано все воно трапилося. Добре, що справи вже йшли до літа і, в крайньому випадку, ми могли б до осені позайматися на зеленій травичці, біля одного з озер лівого берега. Та й місце там було затишне, подалі від зайвих очей. Незаконного тут нічого  не буде, але міліція завжди знайде до чого причепитися, щоб так би мовити - унеможливити.

            Тепер наші заняття закінчувалися вже добре так надвечір, ми пекли картоплю, засиджуючись біля багаття за розмовами. Бувало, що й торкалися теми, не такої вже далекої війни та можливості застосування здобутих нами навичок в армії. Тут, я з деяким здивуванням зазначив, що в цей час служба в армії ще не стала пугалом, а є справді почесним обов'язком і дехто з наших навіть мріяв по це. Іноді, ми просили і нашого сенсея поділитися своїми спогадами. Адже він був єдиним, кому довелося взяти участь у бойових операціях. А дії на фронтах, на яких він воював, у нас взагалі дуже мало висвітлювалися і в пресі, і в книгах, тож послухати його, завжди було цікаво. Під час однієї з таких посиденьок і відбулася ця вельми цікава розмова.

            - Скажіть, Такеда - сан, а ви з американцями воювали? - спитав наш найстарший -Василь, підкидаючи в руках гарячу картоплину.

Зараз, коли американців знову призначили ворогом номер один для СРСР, це питання хвилювало багатьох. Після невеликої паузи, ніби роздумуючи відповідати чи ні, Такеда сказав:

            - Та довелося трохи, на острові Нова Гвінея. Тоді наші війська вже майже очистили його від австралійців та англійців, але тут підійшло американське підкріплення і весь наш наступ загальмувався. А через три місяці мене поранили і на кораблі вивезли в Китай, до шпиталю, - згадуючи минуле і жмурячись на вогонь, відповів учитель.