Розділ 19. Ас-салям алейкум, Алонсо

            Першого вересня, до школи я знову пішов з самого ранку, схоже, що цей мій стрибок відразу через два класи, геть вибив із мого життя всі другі зміни. Початок занять у восьмому класі нічим не відрізнявся від усіх попередніх і стартував із звичної урочистої лінійки, де Михайло Кирилович у своїй тронній промові нагадав нашим та десятим класам, що ми є випускниками, і шансів виправити оцінки в табелі у деяких більше не буде. Дійсно, адже після закінчення восьмого класу кілька наших товаришів попрямують до технікумів, не ризикнувши грати з долею на вступних іспитах до інститутів. Так, це я саме про ту синицю що в руках….

            Коли я вступав до інституту у тому, "минулому" житті, мені відверто пощастило.  У 1968-му році, вже діяло нове положення про прийом, де не враховувалися шкільні, оцінки, а було введено поняття профільних дисциплін. Наприклад, вступникам на технічні спеціальності, достатньо було гарно скласти два іспити з математики та один з фізики, що йшли у заліковий бал. При цьому оцінка за твір, як і шкільні оцінки не грала жодної ролі, головне було, щоб вона не була негативною. Нині ж, вступ був помітно складнішим, що і відлякувало батьків деяких відвертих середнячків.

            Сьогодні, мій піонерський галстук самотньо червонів на лівому фланзі нашої шеренги, і це відчуття себе, в якості маленької білої ворони, мені дуже дратувало. Надалі ця етична проблема вирішилася сама собою, просто я почав іноді "забувати" надіти його, хоча значок, за порадою Ангеліни Павлівни, все ж таки носив. Потім це моє "іноді" перейшло в систему, поки зовсім не стало нормою. Гадаю, наші вчителі теж розуміли ту непросту ситуацію, в якій я опинився, тож на ці дрібні порушення не звертали уваги. Тобто, я і від гусей пішов, але й до лебедів поки не прибився, бо яких би успіхів я не досяг, а до десятого класу, комсомольський значок мені, за віком, не світив. Відверто кажучи, за комсомолом я особливо не тужив, не вистачало мені ще платити внески зі своїх нетрудових доходів, та й сам значок був не депутатським, а лише комсомольським, хоча при вступі до інституту це було практично, обов'язковою умовою.

            Як я і припускав, наш клас повністю зберіг старий склад, ніхто не пішов, та й нових учнів не добавилось. Предмети та вчителі були ті самі, що й минулого року, от тільки у нас зникли музика та співи. А ще, моє щире здивування викликало скорочення до двох на тиждень, уроків англійської мови. Дивно, адже її взагалі ніхто не знав, а тут раптом порахували, що з цим у школярів повний порядок, і можна не напружуватись, а можливо просто не хотіли вивчати мову стратегічного супротивника? Та бог їм суддя, у Міністерстві освіти свої поняття, а в мене свої.

            Перший день у школі пройшов як завжди, жваво та на підйомі. Хоча вчителі й спробували з ходу налагодити навчальний процес, виходило це не дуже. Друзі та подруги, що зустрілися після майже тримісячної розлуки, більше слухали шепіт сусідів по парті, ніж слова своїх викладачів. Хіба що два останні уроки, коли всі бажаючі, вже поділилися спогадами та любовними історіями, пройшли у звичній, робочій атмосфері.

            Тренувань і занять на курсах сьогодні теж не було, тому прийшовши додому, я засів за стіл і почав перегортати свої плани на майбутнє. На жаль, там нічого не змінилося, і в моїх завданнях на цей рік, пункт, вивчення арабської мови нікуди не зник.  Так що, нічого з цим не вдієш, і хочеш, не хочеш, а треба починати, хоча добре пам'ятаю, скільки чудових людей зникало безвісти при переході від слів до справ!

Дійсно, до вступу в інститут залишилося лише три роки, а за цей час хотілося б ще і арабів розуміти. Звичайно, у мене вже була напрацьована методика вирішення подібних проблем, але, на жаль, тут вона не працювала, адже на наших Перших державних курсах, відділення арабської мови не існувало. Тому, перш за все, я вирішив почати з опитування знайомих викладачів, все ж таки це була їхня сфера діяльності, але незабаром знову опинився біля того самого корита. Все, що мені вдалося з'ясувати, це те, що єдиним навчальним закладом, де викладалася арабська мова, був Київський державний педагогічний інститут іноземних мов, створений далекого 1948-го року. Такий результат мене ніяк не влаштовував, тому довелося терміново міняти схему пошуку. Не викликало сумнівів лише одне – щоб знайти, треба знати, де шукати.

            Проста логіка підказувала, що оскільки, на вулицях міста араби хоч і вкрай рідко, але все ж таки трапляються, значить в Києві має бути і підготовчий центр, адже вчить же їх хтось? Тому, з не властивою мені наполегливістю, я заходився копати вглиб та вшир. Цілеспрямовано виловити залітного араба мені довго не вдалося, але якось, під час екскурсії в історичний музей, я все ж таки зачепив арабського студента, чию групу туди вивели, для знайомства з перебігом Другої світової. Внаслідок миттєвого допиту вдалося з'ясувати, що в районі Шулявки, є спеціальна підготовча школа для іноземних студентів, в яку він цілий рік і проходив. Вона там справді була, але, на жаль, тут мені теж не змогли нічим допомогти, оскільки вони вчили арабів російській, а не навпаки, а про приватний підряд взагалі відмовилися зі мною розмовляти. Можливо, їх просто збентежив мій вік? І ось, коли я вже майже зневірившись, почав опитувати всіх тамтешніх викладачів підряд, мені підказали, що є якийсь єгиптянин, колишній перекладач, який осів у Києві та організував свої, аматорські курси. Про них особливо ніхто не розповідав, може тому, що тут пахло приватним підприємництвом і відповідною статтею?

            Але ж, хто шукає, той завжди знайде і через тиждень біганини та розпитувань я все ж таки знайшов його нору. Маленький, висохлий до стану єгипетського пергаменту вчитель, мабуть, ностальгуючи за батьківщиною та своєю основною спеціальністю, організував курси, на які приходило чоловік п'ятнадцять. Насилу, але мені вдалося вмовити його включити в цю компанію і мене, адже я іноді можу бути дуже переконливим. Тут досить було згадати про свої поїздки до Єгипту і поговорити з ним про тамтешні ринки, звичаї та зустрічі з бедуїнами, деякі страви арабської кухні, як погляд його затягнувся серпанком спогадів, і він погодився. Щоправда, довелося пообіцяти і трохи допомогти з розмноженням навчальних матеріалів.