Розділ 18. Плюс до електрифікації країни.

            В останніх числах серпня, у відповідності до давньої традиції, що встановилися ще з дитинства, я повинен був мінімум тиждень відпрацювати на полях і городах. За версією батьків, це означало відпочити в селі у бабусі, тож називайте це, як кому подобається.

            Запобігти цьому, було так само складно, як першокурснику відкосити від курсу з історії партії, тому зараз зелена електричка вже несе мене на станцію "Спартак". Там повинна бути ще одна пересадка, на старенький дизель, що складався з трьох вагонів, він розвозить робітників із прилеглих сіл на навколишні підприємства. Якби не тепловоз, то я сказав би, що цей раритет, як і я, перенісся у цей час, але тільки з минулого, і пам’ятає ще Першу світову війну. Згадую, як років п’ять тому, коли я ще їздив сюди взимку, іноді спостерігав картину, як пасажири самі розтоплювали буржуйку, що стояла на листку жерсті посеред вагона і, розсівшись навколо, розповідали свої байки, посмоктуючи самокрутки з міцним, запашним самосадом. Від усього цього віяло такою старовиною, ніби й не було за шістдесят кілометрів звідси, міста-мільйонника.

            Ось і зараз, засунувши свою сумку під дерев'яну лаву, я дивлюся у вікно, і думаю про своє. А там за склом, суцільною стіною стояв ліс і тільки на нечисленних  зупинках, де з усіх станційних споруд стояли лише самотні дощаті будки обхідників та дерев'яні шлагбауми переїздів, ліс трохи відступав, і десь вдалині виднілися білі сільські хати, оточені фруктовими деревами та квадратиками городів. Ці піщані землі, були придатні лише для вирощування  сосни та ялинки, але накази з центру змушували висаджувати все те, що сіяли і на чорноземах. Легко уявити, які небачені (я б сказав – невидимі) врожаї збирали місцеві колгоспи.

            А ось і моя зупинка, де панувало досі небачене пожвавлення. Біля самого насипу, штабелями були складені просочені креозотом опори майбутніх електропередач, а навколо метушився з десяток робітників, завантажуючи їх на лісовоз.

            До села було кілометрів п'ять, але тягтися путівцями з незручною сумкою в руках дуже не хотілося, тому я вмовив водія лісовозу, щоб той підкинув мене до села. Доїхавши, з комфортом майже до нашої хати, я не впізнав це, завжди тихе місце, адже в цей час усі місцеві аграрії були або на польових роботах, або займалися підсобним господарством. Серед дня, люди з'являлися на вулиці лише в обід, коли приганяли на денну дійку коров'ячу череду, та вечором, після робіт. А от зараз, збиваючи пил чоботями, знайомі і не знайомі мені дядьки, щось тягли, кудись прямували, з кимось перегукувались і про щось домовлялися. Комірник, дядько Костик, якого я зустрів біля магазину, одразу затягнув мене до своєї комірчини, щоб розрахуватися по залишку боргу за борошно і заразом розповів останні новини. Виявляється, що у Сільгоспенерго нарешті дійшли руки і до підключення споживачів приватного сектору до електромережі. Наше село було невелике, не більше ніж півтори сотні будинків, тому їхня бригада складалася усього з трьох електриків. Після довгих дебатів на засіданні сільради, було проведено жеребкування та встановлено черговість підключення, а всі списки вивісили на стіні правління. Природно, що насамперед повинні були підключити майстерні, корівники, саму сільраду та усякі там пошти з медпунктом. Що ж до особистих подвір'їв, то наша черга мала підійти десь наприкінці вересня. І нам ще пощастило, адже дехто, так взагалі не сподівалися, що й до холодів встигнуть, тому правдами та хитрощами, намагалися якось прискорити процес і переміститься ближче до початку списку. Гадаю, що і "прискорювача" вигнали достатню кількість.

            Центральну лінію електропередач протягли до сільради та майже до всіх хат ще рік тому. Я навіть пам'ятав, як тоді спітнілі мужики, з матюками, вкопували в землю величезні шестиметрові стовпи з промазаною смолою нижньою частиною. Тож тепер ці роботи вела окрема бригада і лише біля кількох будинків на околиці, для яких тоді не вистачило матеріалів. Сам же бригадир електриків, разом із трьома помічниками займався вже внутрішньою розводкою та встановленням лічильників.

            Як і в будь-якій іншій черзі, тут завжди були незадоволені встановленим порядком та інтригували за перегляд рішення сільради. Зрозуміло, що кожному хотілося наперед інших запалити довгоочікувану "лампочку Ілліча" в своєму будинку. Бригадиру електриків періодично намагалися всунути хабар у вигляді курей, сала і, звичайно ж, самогонки, але, контрольований особисто головою, він був обмежений у своїх діях і тому являв собою зразок непідкупності.

            Перший день після приїзду, я займався улюбленою роботою - нічим, і не особливо переймався навколишньою біганиною. А вже з ранку, як завжди, довелося підключатися і до  дрібних домашніх справ. Тягаючи нарубані дрова, я все більше приходив до думки, що використовувати такого фахівця з електроніки як я, для перенесення дров і сортування квасолі, це все одно, що обігрівати будинок мікропроцесорами. Невже я не зможу виконати не складну роботу з розведення проводів по будинку та господарських спорудах? Це ж  навіть не смішно. І ось, на другий день, після вечері, на традиційних сімейних посиденьках, під гасову лампу біля ікон, я заявив:

            - Діду Толік, а давайте ми  самі підключимо цю вашу електрику, там же нічого складного немає.

Для селян, а особливо в цей час, робота електрика здавалася чимось схожим на танці шаманів з бубном, тому моя заява пролунала, як грім серед ясного неба, тому я порахував за потрібне відразу ж пояснити.

            - Діду Толік, та ми, у себе в Києві з дядьком Олексієм, вже проводили світло в його сарай та гараж. Нічого там такого складного немає, ми за годину впоралися, та й підключати нас будуть все одно електрики, вони ж потім усе й перевірять. От ми з татом навіть антену для коротких хвиль на даху встановили, а електрику підвести, так це взагалі дрібниці.