Розділ 17. Пахне палуба конюшиною.

            Вдруге тримаю в руках свій табель, виданий після закінчення сьомого класу, і сумно посміхаюся, згадуючи минуле. Різниця між "старим" та новим табелями просто разюча  і я не приховую своє задоволення. Хоч я і намагаюся триматися в тіні, але мабуть роблю це так, щоб усі бачили. Завжди  вважав, що важливо не те, чому тебе вчили, а те чому ти навчився та все ж такий табель радує не тільки родичів, а й мене. Адже це документ, що засвідчує…!

            Повільно піднімаюсь вгору вулицею Кірова, від стадіону Динамо і, мружачись від яскравого травневого сонця, перебираю в пам'яті вже зроблене та згадую те, що ще потрібно зробити. Але, на жаль, за наявних обставин не все із запланованого вдається втілити в життя.

            Пам'ятаю, як раніше, насилу дочекавшись травневих свят і першого тепла, я вже ставав на крило і поїзд мчав нашу компанію то в Карпати, то на Кавказ, а бувало і на українські рівнинні річки. Гостро захотілося залізничної романтики, з горілочкою, преферансом, під стукіт вагонних коліс. Я вже не кажу про літній відпочинок, який міг занести до будь-якого куточка Радянського Союзу, хоча відпочинком, його можна було назвати з великою натяжкою. Хоча, чого - чого, а цікавих і неходжених місць і через десять років залишиться більш ніж достатньо. Важко зітхнувши подумав, що і сісти за кермо автомобіля я теж можу тільки на каруселі, тож, принаймні на два, а то й на три наступні роки, моя доля - це бабусине село і піонерські табори в передмісті Києва. Але хоч помріяти можна, це ж мені ніхто не може заборонити? 

            Єдине, що зараз тішить, це те, що в нинішніх умовах, свою любов до подорожей я зможу задовольнити набагато раніше, адже знань, вмінь, а головне фінансових ресурсів у мене є достатньо. Пам'ятаю, яким дефіцитом були тоді звичайні туристичні байдарки. Через їх відсутність, лиха доля розбила не одну можливу пару. Човни купували в складчину, оббивали пороги прокатних пунктів та туристичних клубів, але все одно багато хто залишався обділеним. Зараз же, і я в цьому ніскільки не сумніваюся, зможу ввести в ужиток катамарани значно раніше, ніж у моїй, минулій історії. Адже це найпростіше, що тільки можна придумати, і безперечно, найефективніше. І тут мої думки повернулися до інтерв'ю, що закінчилося буквально дві години тому.

            А сталося ось що. Коли я прийшов на ранкове тренування з плавання, то побачив свого тренера в компанії з Філімоничем і… Ангелиною Павлівною, тим самим кореспондентом, яка і написала про мене нарис, під час переведення з третього в шостий клас. Вони стояли перед входом в басейн і про щось жваво розмовляли. Кореспондентка, мене теж одразу впізнала і, посміхнувшись, вигукнула:

            - Ну який же вузький цей світ! Якщо я правильно запам'ятала, тебе ж Сашко звуть?

Я теж зрадів, побачивши її. Схоже, що в Ангеліни легка рука, адже це вона штовхнула мене в обійми Марка Ісааковича, про що я ще жодного разу не пожалкував. Щиро посміхнувшись, я привітався і вона продовжила:.

            – Редакція доручила мені написати невелику статтю про те, як спорт допомагає дітям у навчанні, сприяє самоорганізації, підвищує відповідальність…. Ну, ти все розумієш. Ось я й хотіла б з твоєю допомогою трохи розкрити цю тему.

            - Усім чим можу, Ангеліна Павлівно…

На цьому місці Філімонич, зрозумівши, що йтиметься не про товариство "Авангард" і пославшись на невідкладні справи, пішов, потягнувши з собою і Олександра Олександровича, якому вже час було готуватися до тренування.

            - Слухай Сашко, а давай краще вийдемо до тих дерев і присядемо на лавці, погода сьогодні чудова, та й хочеться пташечок послухати. Там і поговоримо.

Ми спустилися, біля сходами до парку ресторану Динамо. Вибравши лавку, що стояла на сонечку, посідали. Вона дістала плитку шоколаду, розламала її і половинку простягнула мені.

            - Ось нам по шматочку. Знаєш Сашо, вчені стверджують, що у шоколадці містяться молекули щастя.

            - Це вони просто горілку не п'ють – буркнув я.

Посміявшись, Ангеліна продовжила:

            - Ну, добре, перш за все, розкажи, як у тебе справи в школі, які стосунки з однокласниками,  все ж таки ти там наймолодший. Не ображають?

            - Та нормально там все Ангеліна Павлівна, вчуся на відмінно, та й клас підібрався непоганий. Зараз вже особливо і не відчувається, що вони помітно старші, а спочатку дійсно, всяке бувало. Ось тільки всі наші вже скоро комсомольцями стануть, а мені ще два роки піонерський галстук носити, якось незручно буде, одному на весь клас.

Вона знову посміхнулася і зауважила:

            - Нічого, я думаю, що ти зі школою якось домовишся, у крайньому випадку, можеш не галстук носити, а піонерський значок, адже це теж дозволяється, а він, на відстані, не дуже від комсомольського відрізняється.

            - Справді, дякую за ідею! Але давайте продовжимо, бо в мене вже скоро тренування починається.

            - До речі про тренування, розкажи, будь ласка, як твої успіхи в спорті і чим ти ще займаєшся, а також які у тебе плани на майбутнє. Твій басейн не заважає заняттям у школі?

            - Ангеліна Павлівно, про те, що я можу чи зможу у спорті вам краще було у тренера запитати, я лише можу сказати, що в мене поки що другий розряд з плавання.

Я коротко розповів кілька своїх спортивних історій і продовжив: