Розділ 15. Спортлото-71.

            Через кілька днів, я, разом з усією країною, зустріну свій третій новий рік, і вже не сумую за тим, що навіть келиха шампанського мені не наллють. Все воно, начебто й непогано складається, але часом накочує ностальгія за колишніми правами і можливостями. Туди не можна, сюди не ходи, тобі ще зарано, хлопче, приходь з батьками. Одним словом сиди на попі рівно і не відсвічуй. Це, мабуть, єдине, що інколи бісить, хоча, здається, вже давно і звикнути мав би. Та якщо розібратися, то з чого б це мені бути невдоволеним? Порівняно зі своєю першою спробою, я живу набагато цікавіше та динамічніше. Я не тільки згладжую кути і обходжу відомі граблі, а взагалі вже ходжу новими стежками. Якщо покласти руку на серце, хоч і співається в пісні "школьные годы чудесные.." нічого чудового і такого, що дійсно варто запам’ятати, в колишніх моїх шкільних роках не було. Хіба що якісь дрібні моменти, та й то не надто часто. А от зараз мені тут і те, мені тут і це, а я сідницями морщу - свободу йому подавай! Але …. Воно все начебто і так, але як хочеться безтурботних зв'язків, джину з тоніком та шезлонга з видом на океан. Хоча, якщо не можеш мати те, що хочеш - навчися хотіти те, що маєш.

            Ось і зараз, я їду на день народження до Ельвіри, доньки Марка Ісааковича, і відповідно до свого нинішнього статусу несу лише шоколадку, кольорові олівці та книжку. А ось виставити на стіл пляшку шампанського та букет квітів не можу. Це мені ще років чотири - п'ять терпіти доведеться. Чому так? Та тому що паспорт в гастрономах ще не прийнято запитувати, орієнтуються все більше на те як ти виглядаєш.

            - А може в Ісааковича вуса випросити з гримерки і чорний фрак? - мрію я, підходячи до трамвайної зупинки.

            А чи не зарано мені замислюватися про алкоголь? Може й так, але зі спиртним у мене завжди були непогані стосунки. За відгуками очевидців, після гарної дози, я зазвичай виглядав досить тверезим і зібраним, а потім у мене просто вмикався автопілот, який вів у напрямку ліжка. Вранці прокидався без головного болю і бажання терміново похмелитися. А той факт, що неправильний опохміл запросто може перейти в запій, відомий давно.

            Підходячи до трамвайної зупинки, побачив, що мій вагон вже чекає на мене. Трамвай у нас, мабуть унікальний, ось ніде мені такий більше не траплявся. Справа в тому, що ходить він від Печерського мосту, до площі Ленінського комсомолу і ні тут, ні там, місця для організації кільця немає. Тому й вигадали таке диво, як тягнитолкай. На кінцевій зупинці водій збирає всі свої бебехи в сумку і виходить із передньої кабіни, замикаючи її "провідницьким" ключем. Повільно прямує вздовж вагона, поглядаючи ліворуч і праворуч, чи не забули щось пасажири. Думка про те, що в пакеті може опинитися залишена терористом бомба, нікому і в голову не приходить. Він відкриває задню кабіну, заходить до неї і сідає у крісло. З цього моменту, задня кабіна стає передньою. Дзинь .. дзинь і трамвай повільно підкочує до зупинки, де на нього вже терпляче чекають пасажири.

            По досить високих сходах заходжу до трамвая, ну ніякої тобі турботи про людей з обмеженими можливостями. Кидаю свої три копійки в касу. Таких кас у вагоні три, біля передніх, задніх та середніх дверей. Мої копієчки падають на стрічку транспортера і через прозорий пластик добре видні решті пасажирів, що стоять поруч. Дивіться, мовляв, я справді кинув монетки, а не шайбочки із гаєчками для звуку. Провертаю рукоятку і відриваю квиток, водночас моя оплата провалюється кудись у надра ящика. Сідаю на не порізане і не подряпане дерматинове сидіння і чекаю. Нарешті поїхали. Під стукіт трамвайних коліс на стиках, у голові пропливають солодкі спогади минулих днів. А згадати було що.

            Мабуть, найбільш примітною подією минулого тижня стало придбання радіоли "Латвія". Чого тільки мені вартувало умовити батьків її купити. Остаточним аргументом, що схилив терези на мою користь, було те, що я виклав на стіл сто рублів, які взяв з моїх пісенних активів, і сказав що мені, для розуміння мови, дуже рекомендували слухати іноземні станції. І ось тиждень тому, омріяний агрегат нарешті з'явився в нашій квартирі. Як на ці часи, дизайн у прибалтів був непоганий і зовсім не був схожий на ті, обтягнуті матерією коробки більш ранніх випусків. Ця модель, 1961-го року, відповідала приблизно другому класу за чутливістю радіоприймача і третьому за звучанням. Розпакувавши коробку з радіолою, ми з татом почали прикручувати до неї високі дерев'яні ніжки для встановлення на підлозі. І тільки зараз, я з подивом дізнався, що лише в серпні цього року було прийнято рішення уряду про відміну обов'язкової реєстрації телевізорів і радіоприймачів, запроваджене чи не самим Троцьким у далекому 1924-му році. Оце так сюрприз! Виявляється, за порушення цього правила існувала навіть кримінальна відповідальність, хоча реально її вже давно ніхто не застосовував. Цікаво, як цей факт пройшов повз мене?

            Природним бажанням було відразу знайти і послухати зарубіжні радіостанції, але , на жаль, якість прийому була не просто поганою, а жахливою. Ну, що виросло, те виросло, та я й сам збирався дещо підшаманити, адже не безрукий зовсім. Це "дещо", перш за все антена. Я якось вичитав у журналі "Техніка молоді", що один наш земляк з України, якийсь Харченко, змонтував, у себе антену і на передачі зміг дістати навіть до Америки. Щоправда, коли почав вивчати статтю далі, то з'ясувалося, що довжина дроту його біквадрата була аж двадцять один метр. То що ж, мені треба половину даху нашого будинку встелити проводами? Ні, я все ж таки дитина іншого часу і зробимо ми просту спіраль Тесла. Проводу для цього потрібно вполовину менше, та й розміщується він по колу, так що розмір антени вийде, у діаметрі, не більше 60-70 сантиметрів. Дістати провід необхідної довжини і фанерку для кріплення, виявилося завданням нескладним, і через два дні вся конструкція була готова.