Розділ 14. Завжди зустрічають за одягом.

            Сьогоднішній день зовсім не віщував неприємностей. Я тихенько собі сидів на уроці географії і невдоволено розмірковував. Плани треба виконувати, а в них було записано, що вже наставав час зайнятися арабською мовою. А тут тобі нові проблеми, які принесла Надія Петрівна, яка щойно зайшла в клас. Оглянувши всіх присутніх, вона оголосила, що у вівторок, замість уроків, всі сьомі класи направляються на збирання металобрухту. Для мене це був вже другий такий аврал, причому попередній, теж дуже не сподобався. Так що пропав мій понеділок, хоча багато хто з хлопців і був цим задоволений. А чом би й ні, адже замість нудних занять у задушливих класах з'явиться можливість цілий день погасати у навчальний час навколишніми дворами? Погратися у щось середнє між війнушкою і пошуком скарбів, та ще і відчуваючи себе таким, який виконує важливу справу від якої залежить і поліпшення життя всієї держави.

- Діти, з вашого металобрухту зроблять щось корисне для всіх, можливо, автобус або тролейбус. На ньому можуть навіть написати, що він побудований із зібраного вами металобрухту – адже це приємно? - почувся голос досвідченої пропагандистки Надії Петрівни.

Зважаючи на все це, на дітлахів така пропаганда діяла, і за справу вони бралися з ентузіазмом, тягнучи на шкільний двір усе, що потрапляло під руку і лежало без нагляду сторожа. Щоправда, минулого разу в радянській плановій економіці стався якийсь збій і зібраний нами металобрухт лежав, іржавіючи на шкільному дворі, місяців два.

             Спогади, знову перекинули мене на років шістдесят назад (чи вперед) коли ми, з моєю семирічною онучою поїхали на виставку, щоб покататися на атракцвонах. Тоді я згадав і розповів їй, як колись, цей день був днем піонерії, і всі тодішні нечислені забави були для нас безкоштовними.

           - Дідуню, а хто такі піонери? - спитала вона смикаючи мене за рукав і заглядаючи в очі.

          - Марьянка, піонери, це такі хлопчики та дівчатка, що носили червоны краватки на шиї. Ми жили весело, інколи замість занять, збирали металобрухт, пляшки. Співали пісні у піонерського вогнища...

             - А... зрозуміло, зрозуміло..! Піонери - це як наші бомжі, вони теж звідусіль тянгнуть папір, збирають пляшки під сміттєвими баками і палять багаття на нашому пустирі...!

            Дійсно, дуже схоже, але  цього разу, пропозиція вчительки мене аж  не ніяк влаштовувала, ще й тому, що на цей день я хотів відпроситися з двох останніх уроків, бо з Харкова мався приїхати колега Такеди зі своїми учнями, і ми планували провести кілька спарингів. От така халепа, з уроків відпроситися можна, а от від металобрухту – ніяк, адже це захід політичний та всесоюзний. Відповідно, послати всіх лісом ніяк не вийде.

         Нарешті, після тривалих і тяжких роздумів, я вирішив, зв'язатися з дядьком Олексієм, адже в них на заводському подвір'ї, цього металобрухту – як у пустелі піску. В результаті все склалося найкращим чином, хоча і не безкоштовно. Олексій домовився із заводським водієм, який раз на тиждень вивозив на переробку вантажівку з усяким металевим мотлохом. Він, правда, додав, що той збирався вивозити у середу і самоскид буде неповний, але нам і того, що буде, повинно вистачити з головою.

            І ось у вівторок вранці, я з нетерпінням виглядаю на обіцяну вантажівку. Дочекавшись закінчення інструктажу і того моменту, коли всі збирачі розбіжаться навколишніми дворами та сміттєзвалищами, ми загнали наш зелений ЗІЛ на шкільне подвір'я. Так рано, повернення перших шукачів, ще ніхто не очікував, тому майданчик був абсолютно порожнім. Швиденько розвернувшись, вантажівка під'їхала ближче до встановлених табличок і перекинула кузов. Ніким не помічений, самоскид виїхав із двору, а я вже прилаштовував табличку "Сьомий "Б" на вершині купи. Вся ця операція коштувала  мені  вісім карбованців, але вона була цього варта. Надія Петрівна, підійшла години через дві, близько дванадцятої, коли весь клас вже вирушив на другу ходку, і була приємно вражена нашими здобутками. Вважаю, немає потреби пояснювати, чому ми здобули впевнену перемогу і наш трудовий подвиг був відзначений у шкільній стінгазеті. Одразу, користуючись слушною нагодою, і гарним настроєм класного керівника, я відпросився у своїх справах. Оскільки наш план вже був перевиконаний разів у десять, вона не заперечувала. Пізніше, про цей епізод дізнався і тато Михайла Кошмана, який посміхнувшись,  сказав,  

- " наша людина."

            На свою тренувальну базу я прибув, хвилин за п'ятнадцять до обумовленого часу, проте всі вже були на місці, а японець закінчував останні переговори зі своїм харківським колегою. Наші суперники вже почали загальну розминку, куди Такеда відправив і своїх хлопців, трохи притримавши мене.

            - Послухай Саня, ти в нас набагато легший за всіх і нам із Василем навіть складно знайти тобі відповідну пару.

            - Так я у Вас теж із важчими хлопцями виходжу, і в чому ж тут проблема?

            - Ну, наші - вони тебе трохи знають, і якщо ти помітив, не завжди тиснуть на повну силу, - зауважив мій сенсей - а цим харків'янам у будь-якому випадку потрібна лише перемога.

            - Я розумію, Такеда - сан, якщо хочеш всього і відразу, то можеш отримати нічого і поступово, але починати ж колись треба?

            - Ну, сам дивись, а я все ж таки попрошу Васю поставити проти тебе когось, більш легкого.

            - Вчителю, та я сам постараюся бути обережнішим, мені ж ще завтра дві контрольні на "відмінно" писати, - відповів я, удаючи, що нітрохи не хвилююся.