Розділ 12. Шеф-кухар

            Після новорічних канікул, я вирішив трохи переглянути свій занадто напружений графік. Адже тепер у мене додалися індивідуальні заняття з англійської, та й Такеда – сан став потроху нарощувати інтенсивність тренувань. Після довгих вагань, я вирішив відмовитись від музики. Хоча, що означає - відмовитись? Я, як і раніше, із задоволенням бренькав на своїй гітарі, потихеньку, рядок за рядком, згадував майбутні пісні. Все це, я одразу записував у окремий зошит. Та ось ходити на заняття до студії – перестав. Я вже достатньо засвоїв інструмент, для того, щоб виконувати ті нехитрі мелодії, які прокидалися в моїй пам'яті, а до більш серйозних речей було ще далеченько. Звісно, що Ірина Василівна засмутилася, коли дізналася про це моє рішення, але наведена аргументація її, схоже, задовольнила. Тим більше, що я заприсягся не забувати і з'являтися для консультацій, а також пообіцяв, що обов'язково повернуся і продовжу навчання, коли вже доросту до нормальної гітари. Таким чином, тепер у мене вивільнилося цілих чотири години на тиждень і це залишало трохи вільного часу на відпочинок і розваги.

Отак, походили дні, спливали тижні і я вже почав турбуватися,

            - Щось надто вже спокійно минули ці два місяці після Нового Року! Чи не забуло про мене провидіння?

Може і забуло за своїми справами, але незначна, але дуже приємна подія все ж трапилась. Хоча, загалом, це просто дрібний епізод.

            Ближче до середини третьої чверті мене несподівано викликали до кабінету директора. Виявилося, що дзвонив Марк Ісаакович, він хотів зустрітися і переговорити зі мною, вірніше з моїми батьками, на предмет встановлення у нас телефону.

- Ото молодець, таки не забув про свою обіцянку!

На жаль, він поки що не зрозумів, що зі мною це питання можна вирішити набагато легше. Адже мої батьки були зовсім не знайомі із системою "відкатів та "подяк". Ну, що посадили, те і виросло, хоча, більшість тут теж як діти, і що таке корупційна складова послуги і гадки не мають. І чого це у майбутньому нас чекає тяжка боротьба з пережитками сьогодення?

            Увечері, переказавши свою розмову з Марком батькам, я залишив їх у стані радісного збудження. Природно, що зацікавленість у них була, і дуже велика, адже телефони в квартирах зустрічаються ще не часто. Не відкладаючи, вже наступного дня, ми з батьком поїхали в театр до Марка Ісааковича. Пояснивши нам ситуацію, складаючи брови пірамідкою і багатозначно натякаючи на те, як важко живеться простим телефоністам, він пояснив, що несподівано з'явилася можливість встановити у нас спарений апарат або як зараз ще кажуть – "на блокаторі". Тобто такий телефон мав свій власний номер, але якщо хтось розмовляв по спареному, то наш відключався, і навпаки. Все задоволення мало обійтися нам в двісті карбованців, так би мовити, організаційних витрат, ну і звичайно, плюс вартість самого апарату. Щоб одразу задавити можливу батьківську жабу, я заявив, що також прийму участь у цій важливій справі.

            Остаточні домовленості були досягнуті, і за тиждень нас відвідав вусатий монтер з апаратом та мотком проводів. Він, за годину підключив та встановив аппарат, поки що на холодильник в коридорі. Жити стало помітно веселіше, хоч це і не смартфон, але все ж таки. "Спарили" нас із колишнім директором організації, де працювали батьки. Він жив у нашому ж під'їзді на третьому поверсі, і вже півроку, як пішов на пенсію. Мабуть, саме через зниження суспільного статусу, його і вирішили перевести на блокатор. Суму подяки, в двісті карбованців, "на дроти", я ще раніше заніс Ісааковичу. Насамкінець, він навіть пробурмотів, щось типу - "а з тобою справи вести значно легше ніж з деякими дорослими". Та, знав би він…!

            Звичайно, телефон це зовсім не інтернет, але моє життя помітно спростилося. Правда, я відразу згадав, як у "минулому" житті не дуже і засмучувався через його відсутність, скоріше навіть навпаки. Справа в тому, що батькам школярів, які мали телефони, наша класна, могла скаржитися безпосередньо і це діяло набагато ефективніше, ніж найсуворіші записи у щоденнику.

            Заняття у Такеди вже з місяць, як перейшли від спеціалізованого ОФП, до більш конкретних вправ. Якщо на початку, сенсей змушував нас вивчити, здавалося б, непотрібні правила дзюдо, кодекс школи, японські назви прийомів і рухів, вимагав освоїти філософію вчення, то зараз перейшов до аспектів боротьби лежачи та утримань. Добре хоч не змушував перейти на японську мову. Вивчали ми ці прийоми з таких причин. По - перше, це найбезпечніші прийоми в дзюдо, тобто саме для новачків. По - друге, це прості прийоми для демонстрації, і годяться навіть для показу дитині. По - третє, з цих прийомів легко перейти і до самої боротьби лежачи. У - четвертих, з прикладу цих прийомів можна починати вивчати і початкові правила дзюдо і, нарешті, ці прийоми легко комбінуються з кидками, і їх можна повторювати навіть вдома.

            Наші тренування проходили в дуже неформальній обстановці, після них ми, інколи, затримувалися, і тоді розпочинався вечір запитань та відповідей. Найбільше хлопців цікавило, коли ж ми перейдемо до техніки ударів? Інтерес зрозумілий, багатьом хлопцям вже доводилося стикатися з дворовими "боксерами", а до них підібратися, щоб ухопити за одяг, не так вже й просто. На це, сенсей заявив, що хоча у спортивному дзюдо удари заборонені, ми все ж таки зачепимо і цю тему, правда буде воно ще не скоро. А поки, ще раз нагадав нам, що ми повинні навчитися уникати будь-яких конфліктів, що є цілою наукою.

            - Ага, уникати конфліктів, - подумав я, - якщо у темному підворітті у тебе питають чи немає цигарки, відмовитися навряд чи вийде.