Розділ 7. Творчі здобутки

            Нарешті, я дочекався перших у новому житті канікул. От ніколи не любив ці похмурі, дощові та прохолодні свята. Але три обставини все ж налаштовували на позитив: до грошової реформи 1961 року залишалося менше двох місяців; друга чверть розпочнеться вже у нашій власній школі; ну і третє - це самі канікули, коли можна трохи відволіктися від шкільних та інших обов'язків і  трошки відпочити. Хоча, швидше за все, це була просто жага до змін, адже через те, що я незабаром можу стати юним олігархом, якось ні холодно, ні жарко. Кажуть, що гроші дають можливість відчути себе вільним. Але про яку свободу може іти мова, якщо я навіть у ресторан не можу сходити, не кажучи вже про те, щоб виїхати за межі міста та вирушити на зимових канікулах в Карпати, щоб поганяти на лижах. Та і повністю відмовитись від своїх обов'язків теж не вийде, адже якщо мої англійці і пішли на тиждень у законну відпустку, то тренування і заняття музикою ніхто і не думав скасовувати. Це трохи напружувало, але як то кажуть - якщо тобі важко, ти піднімаєшся в гору, а якщо легко – летиш у прірву.

            Заміст очікуваного відпочинку, сталося навпаки, тренер почав насідати на мене значно більше, ніж на всіх інших. Мабуть тому, що минуло лише два місяці, проведених в басейні, а я вже встиг наплавати на другий юнацький розряд, хоча за існуючим положенням, присвоїти його мені не мали права, такі ось виверти. І хоча за великим рахунком, цей розряд мені потрібний як зайцю трипер, але все одно було прикро. Вся ця нинішня система присвоєння розрядів і звань видається мені орієнтованою виключно на пенсіонерів. Одного разу я розговорився з тренером, і він популярно пояснив, що дійсно, юнацькі спортивні розряди (II та I) зараз можуть присвоюватися тільки спортсменам 15 - 18 років, а от третього юнацького не існує в природі, хоча я точно пам'ятаю, як старші пацани, хвалилися - мовляв, у мене вже третій юнацький! Траплялися випадки, коли обдарований хлопчина обходив і першорозрядника, але так і залишався не атестованим, бо на варті стояла її величність інструкція.

            - Нічого собі, - думаю, - у майбутньому, деякі вісімнадцятирічні спортсмени вже на пенсію збираються, а тут вони ще вважаються юнаками.

            Я абсолютно точно пам'ятав, як сусідську онучку в групу з гімнастики не хотіли записувати, старенька мовляв, вже цілих дев'ять років стукнуло! Щоправда Санич трохи підсолодив пігулку, додавши, що з плавання, фігурного катання, стрибків у воду, гімнастики та ще десь, допускається присвоєння юнацьких спортивних розрядів уже з 12 – 14 років. Вважаючи подив на моєму обличчі за невдоволення, тренер почав заспокоювати що, мовляв, поспішати тобі нікуди, все в тебе ще попереду (ага, в тому числі і олімпіада в Токіо).

            - Та ні, Сан Санич, я все розумію. Просто цікавлюся щодо змагань, про які ви позавчора розповідали. Якщо у нас не буде розрядів, то як ми зможемо в них брати участь?

            - Чому це ви не зможете брати участь, - здивувався тренер, - звичайно будете, коли прийде час. І навіть перемогти там ти маєш повне право. А до чого це твоє запитання?

А спитав це я так, просто цікаво раптом стало, адже спостерігав, як у нас у басейні відбувалося щось подібне. Схоже, це були міжрайонні змагання між спортивними товариствами. Навколо звучали бравурні спортивні марші, а через старенький репродуктор чулися хриплі представлення учасників:

            - Першою доріжкою пливе Віктор Зеленцов, "Трудові резерви", переможець обласних змагань, перший розряд.

            - Другою доріжкою пливе Ігор Яцко, чемпіон міста по товариству "Авангард", перший розряд - і так далі, все урочисто та помпезно. Подумав, а як можуть оголошувати про мене? – Олександр Сиверинський, переможець міських міжшкільних змагань, ніякий розряд? Стало навіть трохи смішно.

Тим часом тренер, перервавши мовчання, продовжив, і привів ще один,  важливий для кожного пацана козир.

            - На змаганнях буде безкоштовне харчування та звільнення від занять у школі, - а потім додав - але запам'ятай, двієчники не допускаються.

            - Та ні, Олександре Олександровичу, з цим у мене повний порядок, не хвилюйтеся. Чесне слово.

            Що примітно, кілька разів він дійсно просив усіх нас принести йому свої щоденники. Ось вони - реалії сучасного соціалізму! Здається, ну яка йому різниця, хлопець показує гарні результати так і радій собі тихенько, але ж ні, двієчникам плавати заборонено! Мабуть інструкції, написані ще за товариша Сталіна, порушувати побоюються і досі.

            З музикою теж вийшло все добре, і як мене запевнила мій метр, Ірочка Василівна, виходить у мене зовсім непогано. Гітару, все ж таки вона мені порадила, причому досить пристойну. Один з її бой-френдів, який вже грав у справжньому ансамблі Будинку культури, придбав собі інструмент класом вище, а свою стару гітару, але в дуже гарному стані запропонував мені. Нехай і не нова, але, як мені пояснили знавці, "однак буде  краще за магазинні дрова". Оскільки я займався тут лише один раз на тиждень, ( на жаль, це були наслідки мого специфічного шкільного розкладу), то і успіхи у мене були скромніші, ніж хотілося. Щоправда, брак часу я з надлишком компенсував бажанням, не дитячим розумінням процесу та швидким схоплюванням теми. Та я й не переживав, адже минуло - всього з десяток занять, а з другої чверті результати неодмінно підуть. З музикою, як не дивно, мені дуже допомогли мої заняття гімнастикою, долоні вкрилися мозолями та помітно зміцніли пальці. Хоча, можливо, пальці зміцнилися завдяки моїй звичці перераховувати мідяки в коробці? А ще, удома я частенько дістаю свій інструмент і оточуючі насолоджуються моїм треньканням.