Розділ 5. На трьох фронтах.

Підставляючи обличчя яскравому ранковому сонцю, вибігаю на вулицю. На мене чекає пробіжка до Дніпра та захоплююча робота шукача прозорої валюти. Весь свій шлях до Дніпра я пробігаю на одному диханні, порожній ранець за спиною ще не тисне на плечі, та й дорога йде весь час вниз. Ранкове повітря вже свіже і трохи бадьорить, але температури ще тримаються біля вісімнадцяти градусів. Вода в Дніпрі теж поки що не падає нижче двадцяти, так що кілька разів навіть вдалося скупатися, добре що затишні містечка для цього є, а людей зранку ще небагато. Але як буде вже через  місяць? Відганяю тривожні думки і заходжуся нишпорити по кущах. У парку, місцеві патрульні, вже мабуть звикли, що кожного ранку я прибігаю займатися своїм маленьким бізнесом, і навіть одного разу вказали мені на ціле звалище пляшок. Взагалі, що стосується міліції, то зараз вона мені здається якоюсь більш доброзичливою, і поки що не розглядає тебе тільки як джерело можливого прибутку.

Цього буденного ранку мій врожай виявився невеликим, але все ж таки, після прогулянки здійснюю традиційний візит у гастроном до приймальника. Кілька невідомих тут жартів та анекдотів, зробили мене серед продавців відділу, своєю людиною. Мені навіть здається, що вони вважають мене дитиною із шанованої єврейської родини, що збирає гроші на свій особистий гешефт. Дійсно, звідки ж тоді у нього з’явилися такі глибокі знання містечкового фольклору?

Після цього візиту – додому, поснідати і знову бігом на тренування. Батьки не надивуються та ніяк не можуть звикнути до такої впертості, адже вважали, що цієї моєї примхи, з позначкою – дурість, вистачить максимум на тиждень. Я навіть почав заздрити, собі нинішньому.

Інші пункти мого генерального плану також успішно втілюються в життя. Тижнів зо два тому, покрутившись серед тіток - вахтерів на стадіоні Динамо, я отримав всю необхідну інформацію і записався як у секцію плавання, так і на гімнастику. Щоправда, плавати я буду за "Авангард", а от виступати на килимі, вже за "Динамо".

Коли після душу і роздягальні, я вперше, разом зі своєю групою новачків, стояв біля бортика басейну, накотили старі спогади, наче дійсно скучив за плескотом води, за запахом хлорки у басейні та за свистками і командами тренерів. Перш за все, наш шеф з'ясував, хто з нас зовсім не вміє плавати. Знайшлися і такі, але Олександра Олександровича це, схоже, не збентежило, а скоріш втішило – принаймні перевчати не доведеться. А от мене, вже в середині першого заняття, він виділив з усього нашого колективу, та дозволив плавати без дитячої дошки, разом із своєю старшою групою.

Ось і зараз, поки майже вся моя малолітня компанія ще бовтає ногами, вчепившись за дошки, я з кількома старшими хлопцями, вже мотаюся вздовж басейна, відпрацьовуючи повороти від бортика з переворотом. Але все ж, до перших змагань та звичайно ж успіхів, ще дуже і дуже далеко. З усіх відомих мені стилів я зовсім не володію батерфляєм чи "дельфіном", як його ще називають. Це найбільш енерговитратний спосіб плавання, який вимагає великої витривалості та точності виконання, тому в дитячих групах він поки що не практикується. А ось плавання кролем – саме те, адже й у водному поло я плавав саме ним. Згадав, як колись дивувався, а чому саме "кроль"? Ну як кролик може пливти, так широко розмахуючи лапками, і лише помітно пізніше, коли почав займатися англійською, дізнався, що "крол" пішов від англійського " crawl " - "повзти", тобто стиль плавання майже паралельно поверхні води.

Що ж до гімнастики, то тут мені найбільше не подобаються стрибки через коня. Одного разу навіть, добре приклався об нього місцем своїм інтуїції, а далі ж і різні сальто повинні піти! З уже відомими властивостями моєї голови притягувати до себе всілякі негаразди, ставало трохи боязко. Гаразд, буду переживати неприємності коли вони настануть.  Але ж чому б і тут не похвалитися, адже і в залі, мої успіхи були більш помітними, ніж у решти хлопців. Швидше за все, це було не завдяки моїм великим гімнастичним здібностям, а просто від більшої уваги та розуміння вказівок тренера. Хоча мені і раніше, у школі, на уроках фізкультури, доводилося мати справу з кільцями, брусами та конем, тож загальні навички трохи збереглися. Та і із ставлення до мене Олександра Петровича було зрозуміло - він мною, теж поки що задоволений.

Хочеться сказати, що обидва мої наставники, як з плавання, так і з гімнастики були приблизно одного віку, років під сорок і напевно встигли повоювати. У мого Петровича, я пізніше угледів піджак з бойовими нагородами. До справи вони ставилися з ентузіазмом, а не відбували номер, заробляючи на командних талонах за харчування. Загалом ніякі вони не заробітчани, а люди з вірою в те, що все в нас буде і нинішнє покоління радянських людей обов'язково житиме при комунізмі.

На превеликий жаль, зробити тренування парними, як я сподівався, мені не вдалося. У всьому винен був наш дурний шкільний розклад. Найперше тренування починалося о восьмій ранку і тривало майже півтори години, до дев’ятої тридцять. Далі душ, потім роздягальня, з її вічним запахом поту та гумових кед, і бігом додому. У найкращому випадку, я був у себе десь о  десятій годині, а в дванадцять,  вже потрібно було сидіти за партою. От і зараз біжу, а очі самі зиркають по кущах та під лавками в пошуках порожньої тари, умовні рефлекси вже напрацьовані, це мабуть, як гриби в лісі збирати.

Вдало все вийшло і з мовними курсами, хоча і не без значної частки везіння. Перші міські державні курси іноземних мов, знаходились у приміщенні школи, розташованій у дворі вулиці Прорізної, відразу за кінотеатром "Комсомолець України". Від нашого будинку, враховуючи регулярний рух громадського транспорту, я міг дістатися туди хвилин за тридцять, а якщо бігцем, то і ще швидше. Заняття розпочиналися о вісімнадцятій та тривали дві години. Курси були розподілені на чотири класи, за рівнем підготовки учнів. Курсанти, що закінчили один, за результатами іспитів переводились у наступний, і так далі, а після закінчення видавався справжній диплом.