Розділ 4. Ну, здраствуй, нова стара школа.

            І ось настав день якого я чекав з деяким хвилюванням, хоча і з інших причин ніж всі інші. Все ж таки у школі буде набагато більше спілкування з однолітками, до якого я був ще не зовсім готовий і цього не уникнути. Тому і йшов туди дещо напруженим, перебираючи в голові можливі варіанти своєї поведінки.

Перше вересня зараз ще не стало днем знань, це просто звичайнісіньке свято для дітей, переважно молодших класів. І це не перебільшення, а свята правда, бо сам зараз бачу всі ці щасливі обличчя з косичками і без. Багато хто з букетами квітів, одні в ошатних білих фартушках, інші з сяючими бляхами ременів, більшість вже і без супроводу дорослих - діти з усіх боків стікаються до школи. Сьогодні навіть у водіїв трамваїв  та  тролейбусів, що везуть дітей до шкіл, якийсь піднесений настрій.

            На майданчику перед школою ділова метушня, вчителі розшукують своїх підопічних та намагаються сформувати класні шеренги. Знайти у цій юрбі своїх дійсно складно, адже один одного ще ніхто не знає. Оглядаючи юрбу своїх майбутніх товаришів, я згадав розповіді старших хлопців зі свого минулого. Виявляється, що ще за три роки до того як я пішов у перший клас, хлопчики та дівчатка вчилися в окремих школах і тільки з 1954-го, повернулися до тої практики яку намагався зламати Сталін. Хоча, можливо, і ця реформа Хрущова комусь не до вподоби.

День видався як на замовлення, сонячний і не спекотний, легкий вітер ворушить темно-зеленим листям першого дня осені, а з репродуктора, встановленого над входом, долинають патріотичні пісні про школу та місто.

            На відміну від інших, мені шукати свій клас не довелося, тому що я відразу ж пізнав нашу класну, яка намагалася привести хоч до якогось ладу свою купку третьокласників. Дивно, адже минуло років шістдесят з цього дня, а я все ще її пам'ятаю. Брюнетка середнього зросту, одягнена в темно-зелений жакет та таку ж спідницю. Її трохи розкосі очі та випнуті вилиці ніби натякають на присутність крапельки татарської крові. Гучним, командним голосом вона скликає учнів 3-го "Б", що загубилися в загальному натовпі. Цікаво, що згадав я її миттєво, хоч і провчила вона   нас всього два роки.            Нарешті, видаливши батьків за периметр шеренг учнів, вчителям вдалося більш-менш навести деякий лад у наші ряди. Почалася урочиста частина, під час якої довелося вислухати давно вже забуті слова про те, які великі надії партія та Радянський народ, покладають на нас - підростаюче покоління.

            Хочеться пояснити, що головною відмінністю першої чверті мого навчання було те, що наша власна школа була ще не готова до здачі. Щось там у будівельників не склалося, і до першого вересня вони не встигли, а ось розстрілювати їх вже не було кому . Сталіна не лише поклали до мавзолею, а й уже готувалися винести звідти. Таким чином, усіх нас розкидали  по кількох навколишніх навчальних закладах. А  офіційне відкриття нашої школи, збиралися присвятити чи-то до Дня Революції, чи до звільнення Києва - одним словом, до 7-8 листопада.

            Ось тому, молодші класи, у тому числі і мій третій "Б", прибули до місця тимчасового проходження служби в школу №84. Це було трохи далеченько, приблизно за два кілометри від будинку, і неподалік Ями, де мені кілька разів довелося скидати свою скляну здобич. Щоправда, у ці роки, великі відстані ще так не лякали і ходити до школи, яка знаходиться на відстані трьох  кілометрів, не здавалося чимось жахливим.           

            Зрозуміло, що цей тимчасовий захід призвів до значного перенаселення обраних шкіл і, бажаючи якось вирішити цю проблему, шкільна адміністрація прийняла соломонове рішення - організувала проміжну зміну, немов би між першою та другою. При цьому перша зміна у аборигенів починалася майже на годину раніше, а другу відсунули на годину назад, втиснувши нас посередині. Саме тому, на свій перший урок ми прийшли, десь о дванадцятій, коли у правильної першої зміни вже закінчилися уроки і школярі весело розходилися по домівках.

            Урочиста частина, зі щасливою першокласницею, яку на плечі несе здоровань - десятикласник, теж була дещо змазана, зважаючи на відсутність "наших" десятикласників у цій школі. Але з поставленим завданням успішно впорався фізрук, та й дзвіночок у руках у дівчинки дзеленчав голосно та впевнено. Після не довгої вступної промови завуча, нас розвели по класах. Тут з'ясувалося, що наша класна, взагалі не уявляє собі, що таке демократія і забігаючи трохи наперед, скажу, що вона належала до того розряду жінок, які колись вважали, що люблять дітей.

Якими міркуваннями Ольга Сергіївна керувалася, розсаджуючи нас по партах, залишається загадкою, але діяла вона рішуче, не надаючи нам жодної свободи вибору. До речі про парти. Були часи, довелось посидіти за такими. Стільниці парт були пофарбовані зеленою фарбою, а низ був темно-коричневий. Вони були страшенно важкі, з натуральної дошки, мабуть, сороковки, причому стіл складав одне ціле з лавкою. Чергові, особливо малолітні, щоб протерти вологою шваброю підлогу, могли зрушити їх із місця, лише працюючи у парі. Робоча поверхня парт, знаходилася під невеликим кутом до учня, і щоб хоч якось виходило писати, доводилося сидіти рівно, випрямивши спину. Не інакше, що все це пішло від кадетських корпусів проклятого царського режиму. Відкидна кришка на петлях, а під нею ящик, куди спокійнісінько входить ранець чи портфель, тут вони на підлозі не стоять і не захаращують проходи. Вже до кінця першої чверті вся внутрішня поверхня кришок на багатьох партах майже повністю покривається усілякими графіті. Тому підготовка до нової чверті завжди починалася із миття парт содою. Учні, з тазиками води та ганчірками, активно знищують свої малюнки та написи, щоб вже наступного тижня почати наносити нові. Але зараз, парти виблискують свіжою фарбою, і декому навіть вдалося прилипнути задом до сидіння.