Розділ 2.   Гросмейстер на лікарняному.

            Двері з легким клацанням відчинилися, і до кімнати заходить мама в супроводі рудого дівчиська в випрасуваному до хрускоту білому халаті, поверх блакитної в горошок блузки. Ну як дівча - це для мене, колишнього, вона зовсім ще дівчисько, а так - цілком собі нормальний молодий фахівець. В лівій руці коричнева сумка на клямці, а на всипаному коноплями обличчі, трохи насуплені брови, які на її погляд, повинні надавати йому більш серйозного вигляду. А я ж чомусь очікував побачити літнього сухенького дідуся з гострою борідкою і в пенсне, ну такий собі чеховський шаблон, напевно. Схоже, що цій лікарці зараз років двадцять два – двадцять три, одразу після МедУ чи, скоріше, взагалі практикантка. Особливо впадала у вічі цікава така зачіска, з високо піднятим хвостиком і з темним бантом.  Чомусь вона здавалася мені схожою на морського коника. Від дівчини віє легким і приємним ароматом якихось простеньких парфумів - здається бузок. Досить симпатична, на мій погляд, хоча, можливо, це просто її молодість на мене так впливає? Слава богу, що жодних інших емоцій під своїм простирадлом я не відчуваю. Напевно, все ж таки, що я той старий, що я, теперішній малий, однаково реагуємо на жінок. Хоча, є тверда надія, що в мене ще все попереду, у прямому та переносному значенні, і ця думка не може не зігрівати.

            Окинувши нашу кімнату, вона зробила правильний висновок,

            - Ви, певне, тільки що сюди переїхали? Тоді запишіть, вашою дільничною буде Поліна Сергіївна Чередниченко із восьмого кабінету і амбулаторні картки не забудьте забрати з колишнього місця проживання.

І не чекаючи на відповідь, підійшла до мене.

            - Так, і де наш хворий? Як же це все сталося? - спитала вона, сідаючи у куточку дивану поруч зі мною і зі співчуттям поглядаючи на гулю, що прикрашала мене.

            У повній відповідності до пункту третього мого плану показую очима, що нічого не пам'ятаю і нехай, мовляв, мама сама все пояснить. Вона і справді вступає в розмову і, вказуючи на стінну шафу, табуретку, банку варення, що стоїть на столику, у фарбах і з виразом, розповідає історію того, що сталося. Відразу видно, що мама розповідає це вже не вперше. За її версією виходило, що я, поставивши стілець, а зверху на нього ще й табуретку, поліз за банкою, що стояла на верхній полиці в стінній шафі. Вже майже дістав її, але щось там поїхало і… ось я лежу тут і нічого не пам'ятаю. Поглянув на вцілілу банку, на щастя літрову і подякував богові, що в трилітрових зараз лише огірки та помідори закривають. От і добре, тепер хоч сам дізнався, що трапилося насправді та зможу поділитися цією історією з усіма бажаючими, адже такі питання обов’язково будуть.

            - Ну добре, з цим все зрозуміло, хворий, - тихо вимовила лікарка, нахиляючись ще ближче і уважно вдивляючись спочатку в одне моє око, потім в інше.

            - Ось зараз, вона спитає, що мене турбує, поводить молоточком, стежачи за моїми зіницями, і захоче постукати по колінах для визначення асиметрії колінних рефлексів, - подумав я.

            Але молоточок, якщо він дійсно існував, так і залишився лежати у неї в сумці, а молодий фахівець відразу ж приступила до опитування, на що я в основному мугикаю "так - ні", інколи, зі стомленим виглядом, прикриваючи очі. Насилу згадані симптоми, мені навіть викладати не довелося, вона сама, як за підручником, про них запитала, я лише обережно кивав, підтверджуючи. Схоже, все збіглося з тим, що було написано у її шпаргалці, а мій зовнішній вигляд і величезна шишка на голові лише додавали реалізму. Поклавши сумку на коліна, вона почала щось швиденько черкати у своєму зошиті. Покінчивши з недовгою історією моєї хвороби, лікарка заявила, що голова – орган мало вивчений і тут обов'язково потрібен рентген та більш ретельне обстеження фахівців. При цьому, вона ще і налякала маму можливою тріщиною. Видерши з блокноту листок із направленням до лікарні, дівчина поклала його на стіл і пообіцяла, що швидку викличе сама. Після чого швиденько зібралася і випивши на прощання склянку води, побігла, не забувши побажати мені якнайшвидшого одужання. Цікаво, от у нас би я сказав, що її медична освіта це сім сезонів доктора Хауса, хоча дійсно, з головою жартувати не потрібно.

            Схвильована мама одразу почала копирсатись в коробках і вузлах, розшукуючи і викладаючи все, що на її думку, могло знадобитися мені в лікарні, не забуваючи періодично, з занепокоєнням поглядати у мій бік. Дійсно, жінки вміють наводити порядок так, що потім нічого не знайдеш. А я думав про своє, непомітно, з-під напівприкритих вій поглядаючи на неї. А вона, ще зовсім молода і симпатична з обов'язковим перманентом, що створює ефект безтурботних кучерів, крутилася по кімнаті, розпаковуючи один вузол за іншим і складаючи все знайдене в якусь солом'яну корзинку.

- Ось, з моєї вини сьогодні і на роботу не пішла, а зараз із цим дуже суворо, хоча, на щастя Сталіна вже нема. Та нічого, потрібну довідку в лікарні обов'язково випишуть.

            Нарешті, і дзвінок у двері. У кімнату входять два міцні дядьки в халатах, із зав'язками на спині та ношами - швидко у них тут все.

            - А чому це вони з ношами? Це що, на моїх тридцять кілограм? Хоча це і більше ніж у спанієля, але все ж таки зовсім не багато. І як взагалі вони збираються розвертатися з таким своїм агрегатом на вузьких площадках між сходовими маршами?

            Пам'ятаю, сам це проходив, мені вже доводилося кілька разів труну зносити. Мабуть санітари це й самі швидко зрозуміли, тому що один із них обережно взяв мене на руки і поніс униз до машини швидкої допомоги. Зовнішній вигляд цього чудовиська мене вразив! Це був ЗІС із фанерною будкою білого кольору, на якій було намальовано жирний червоний хрест. У фільмах, я часто бачив як на таких, чи дуже схожих, зеків на етапи із СІЗО відвозили. Та гаразд, не пани, хай буде так, добре, що їхати було зовсім недалеко. Мене поклали на жорстку, фанерну лежанку, прикриту вовняною солдатською ковдрою. Всередині було темно, денне світло пробивалося лише крізь віконце під стелею та щілини в кузові. Уявив, як тут може бути затишно взимку і навіть мороз шкіру продрав. Запрацював мотор, скреготнула коробка передач і ми рушили. Лікар їхав у кабіні, а санітари зі мною та мамою розмістилися в будці, підстрибуючи і погойдуючись на  нерівностях дороги. Судячи з стану місцевого шосе, війна дійсно закінчилася не так вже  давно. Це наше "недалеко", по нерівній бруківці, розтяглося хвилин на двадцять, так що нинішня "швидка" допомога це велике перебільшення.