Розділ 12

Розділ 12.

Всім було зрозуміло, що ці провокації – не що інше, як чергова спроба росіян розхитати ситуацію на західному фланзі правобережного угруповання. Не секрет, що  місцева адміністрація ніби чекала на це і одразу оголосила, що провокації скоєні "диверсантами з України". От більше нам не було чого робити, як у розпал боїв на півдні влазити ще й сюди.

Росіяни нарешті зрозуміли, що їхні плани не вдалося реалізувати, період початкової розгубленості в українських штабах давно минув і спротив посилювався. Може тепер, Герасимов та його генерали прийшли до висновку, що саме час завдати удару і з іншого напрямку, наприклад від Одеси, в тили нашому миколаївському угрупуванню. Однак десант з моря, це досить складна операція, на якій грамотна оборона може поставити жирний хрест. І навіть в разі успіху, втрати будуть колосальні.  Тому в їхніх штабах вирішили, що десант в Одесі міг би бути більш вдалим, за умови нестабільності на півночі області. От тому і з'явилася ця ідея, активізувати сили Придністров'я, де вже тридцять років перебував російський військовий контингент.  Хоча вже не зовсім російський, переважна бчастина "армії" складалася з місцевих мешканців, хоча і з російськими паспортами в кишенях. Одночасно, мабуть розуміючи, що сил Придністров'я буде явно не достатньо, росіяни вирішили посилити свій натиск на миколаївському напрямку.

Та як може сприйняти це Молдова і вся міжнародна спільнота? Щоб спробувати запалити одещину ще й з того боку Путіну потрібен був якийсь привід, от і витягли на світ стару  КДБшну  методичку, самим влаштувати провокації. Це ж не вперше. Преса та телебачення підняли потужну антиукраїнську хвилю, а  президент не визнаної республіки Красносельський заявив, що Придністровська народна республіка має стати тим сірником, що запалить багаття на півночі області. Однак, він не подумав про одну просту річ  - адже сірник згоряє у будь якому випадку, незалежно від того, спалахне це багаття чи ні.

Дуже вже невдалий час вони обрали для своїх провокацій. Саме зараз, через Румунію почали заходити перші частини третьої бригади ПВК, що по більшій частині складалася з південно - американських найманців. На сьогоднішній день, перший батальйон у складі якого  більшій частині служили колумбійці, фактично закінчував формування та був вже повністю озброєний. Мені подобались ці не високі та жваві вояки, загартовані в своїх мафіозних сутичках. Тай й я, синьйор Алессандро, користувався у них неабияким авторитетом, мабуть  завдяки моїй класичній іспанській мові.

Ну що ж, от і настала  пора для наших дій, недарма ж я ще двадцять років тому започаткував у цьому невизнаному регіоні власну розвідувальну мережу і хочу сказати, досить широку. В усякому разі грошей на неї доводилось витрачати чимало. Звісно, за цей час ті, перші заслані кадри вже пішли на заслужений відпочинок, проте вони залишили по собі не погану спадщину. Кілька десятків військовослужбовців чотирнадцятої армії були нашими сплячими агентами, причому більшість з них служило зовсім не на рядових посадах.

З часу початку війни, навколо мене сформувалась невеличка, але досвідчена група радників, які мали потрібний військовий досвід. От з нашими спільними напацюваннями я і завітав до тепер вже генерала Семенюка.

- Василь Дмитрович, це лише мені здається, що вже настав час вирізати цю пухлину, маю на увазі невизнане Придністров'я? Ти не будеш дуже заперечувати, якщо для проведення цієї операції ми задіємо один з батальйонів третьої бригади та кілька наших ДРГ. Мої радники вважають, що цього буде цілком достатньо, щоб придушити бутафорськи сили оборони того анклаву. Аж занадто вони розперезалися останнім часом.

Детальні плани відносно лівобережної частини Молдови були розроблені вже давно, однак досі все трималися у суворій таємниці. Навіть Семенюк про них і не здогадувався, як не знав і про розбудовану ще в дев'яностих, глибоку розвідувальну мережу. Не знаю, як би він відреагував, якби дізнався, що на нас працював начальник військових складів у Ковбасній, та його заступник. А це вам не камера схову на київському вокзалі. В разі успіху операції, ці склади, де досі зберігалося близько двадцяти тисяч тон боєприпасів, стали б гарним подарунком для української армії.

Мене трохи напружувала політична складова, маю на увазі реакцію міжнародної спільноти. Все ж таки офіційна територія Молдови. Я знав, що Києві були б не проти, та побоювались, що через таке втручання можна втратити підтримку наших західних союзників, так потрібну нам для перемоги у війні проти Росії. Та на війні як на війні, без ризиків не буває, і хто доведе, що там будемо саме ми? Може це нікарагуа з колумбією вирішили оголосити війну Придністров'ю?  Чому б нам самим не почати діяти у стилі Путіна, та ввести вже не "зелених чоловічків", а сірих, одягнених у  натівський піксель, і також, без жодних розпізнавальних знаків. Сподіваюся, що ці мовчазні чорняві хлопці з першого батальйону, цілком зійдуть за місцевих ромів.  Так що я  вирішив повідомити про все Київ лише після закінчення операції. Сподіваюся успішного завершення. А то знаю я те болото, почнуться безкінечні наради і консультації, аж поки всі наші плани не спливуть назовні і якийсь журналіст гне опублікує все на своїй сторінці. Я завжди був впевнений у  простому правилі – якщо для вирішення проблеми потрібна купа нарад, то невдовзі вони стануть важливіші за саму проблему.

Отримавши принципову згоду Семенюка, я взяв всю відповідальність за операцію на себе і одразу зв'язався з Стеном Йохансоном, командиром третьої інтербригади. А вже через день, зі своїм маленьким штабом приъхав до Одеси, де на нас очікував цей енергійний майор. По його обличчю можна було здогадатися, що ветеран "Бурі в пустелі" скучив за справжніми бойовими діями і буквально рвався в бій.