Розділ 13

Розділ 13

Після тижневої прогулянки до Придністров'я, я разом з бійцями третьої колумбійської. повернувся туди, де точилися справжні бойові дії, на правий берег Дніпра. Не дивлячись на те, що наш фронт на Херсонщині вдалося стабілізувати, росіяни не полишали своїх спроб прорватися до Миколаєва. Для цього, на правий берег Дніпра, вони перекинули один полк морських піхотинців та кілька окремих танкових підрозділів. Однак, все це не дало тих результатів на які вони розраховували, тим більше, що і наші сили останнім часом зміцніли. Чотири новосформовані бригади дозволили ущільнити бойові порядки і тепер, замість системи опорних пунктів, нами була створена суцільна лінія оборони. От щоб ті нові бригади і навчені були… Щодо наших добровольців, так і їх тепер побільшало, та й навчатися нам було не потрібно. Вступати в прямі сутички з нашими вояками одягненими в НАТОвську форму, росіянам не дуже хотілося, проте їх пропаганда відпрацювала на повну. От і спробуй тепер довести всім цим мокшам, бурятам та мордві, що вони не з НАТО воюють.

Незважаючи на значну перевагу супротивника в артилерії, генералу Семенюку поки що вдавалося парирувати всі спроби росіян просунути далі. Завдяки великій кількості розвідувальних дронів, його штаб завжди мав найсвіжішу інформацію про місця скупчення ворога та напрямки на яких вони готували удари. Шкода, що ударних літачків у нас поки що недостатньо, однак завод на Сіфносі почав працювати у три зміни і незабаром ця проблема повинна зникнути.

Щось схоже відбувалося і у наших сусідів на півночі області. Вже першого червня, на Криворізькому напрямку росіяни були змушені зупинити наступ та перейти до оборони. З супутників було добре видно, як вони зривали бетонні плити з автошляхів, щоб збудувати собі укріплення. А через тиждень, почали і посилено мінувати узбережжя річки Інгулець. Треба надати їм належне, до спорудждення укріплень і щільного мінування можливих шляхів наступу росіяни ставилися дуже серйозно. Тепер намучимось з ними коли почнемо повертати території назад.

А трохи згодом, стало відомо і про те, що спецпідрозділами окупантів підірвані всі мости через цю річку в районі Давидова Броду та Великої Олександрівки. Це також свідчило про те, що окупанти облишили наміри наступати і з цього напрямку. Мабуть, скоро час і нам переходити до активних дій.

Саме так і сталося. Через три тижні українським військовим вдалось вибити ворога з позиції в селі Давидів Брід та укріпити плацдарм на лівому березі Інгульця. Не дивлячись на відчутну перевагу в артилерії та повітрі всі спроби ворога відбити свої позиції зазнали невдачі.

Дещо ускладнила наші дії інформаційно-психологічна спецоперація, під час якої впродовж серпня в українських та світових медіа широко обговорювався майбутній наступ Збройних Сил України на Херсонському напрямку. Треба сказати, що і наші медіа разом з телеграм-каналами посприяли поширенню цієї дезінформації. Російське командування повірило у казочку про майбутній наступ українців на Херсонщині і не помітило зосередження сил ЗСУ для наступу на Харківщині. З метою запобігти нашому міфічному наступу, вони перекинули на наш фронт частину своїх підрозділів з Харківщини, зокрема і першу гвардійську танкову армію. Нам стало значно складніше, але таке послаблення окупаційних військ на Слобожанщині і стало одним із визначальних факторів успішного наступу ЗСУ, яке там почалося.

Кампанія з дезінформації ворога проходила по всіх напрямках. Підігрівалася й атмосфера і у самому Харкові. Містом ширилися чутки, ніби до Херсона відправлять їхню 92-гу бригаду, яка ще з початку чотирнадцятого року обороняла Слобожанщину. Голова харківської адміністрації навіть телефонував з цього приводу нашому головкому Залужному, хвилюючись за безпеку міста. А про підготовку до контрнаступу на півдні постійно писали не лише вітчизняні експерти та західні коментатори, а й російські "воєнкори".

Вранці, шостого вересня, північний фронт прийшов в рух, причому зовсім не там де очікували росіяни. Спочатку, наші атакуючі дії, де на кількох ділянках були кинуті в бій невеличкі підрозділи, не викликали занепокоєння у їхнього командування. Протягом перших годин наступу вони не сприймали серйозно повідомлення своїх командирів з лінії зіткнення. Їхні штаби продовжували вірити в те, що це черговий відволікаючий удар, а не масштабна наступальна операція. Та й сам розвиток наступу був таким, що ворог не міг зрозуміти, де власне знаходяться наші війська, які постійно перебували в динаміці. І для них це стало проблемою, тому що росіяни звикли до ведення вогню по статичних цілях. Наші війська швидко рухалися по напрямках Балаклія — Волохів Яр — Шевченкове — Куп’янськ. В перший же день було подолано приблизно двадцять кілометрів, а восьмого вересня, ще п'ятдесят.

Одночасно, росіян вимітали і з інших районів області. Як таких, серйозних боєзіткнень, майже не було. Почалася масова "втеча" другої армії світу. Принципово важливим було те, що ця перемога була досягнута не за рахунок переваги у кількості, а перевагою у якості. Ми наступали не зважаючи на те, що російська артилерія числом стволів та боєприпасів переважала наші сили втричі, крім того, мало місце повне панування в повітрі російської авіації. Вона безперервно завдавала бомбово-штурмових ударів по знайдених цілях. Цікаво, що частина їх, приходилась на власні позиції.

Російські війська докладали максимум зусиль, щоб зупинити наступ наших мобільних загонів, та тут їх передусім переграли тактично. Моральна перемога у харківській операції була не менш значущою, ніж розгром противника.

Лише за перший тиждень, сили ЗСУ звільнили від російських загарбників 3800 кв. км. території і понад триста населених пунктів. Восьмого вересня, український прапор замайорів над Балаклією, десятого – над Куп’янськом та Ізюмом, а дванадцятого вересня наші війська зайшли на територію міста Святогірська на півночі Донецької області. Експерти Американського інституту вивчення війни назвали звільнення Ізюма найбільшим військовим досягненням України після перемоги в битві за Київ.