Розділ 10.

Розділ 10

            Дежавю. Точно, я таке колись бачив…. Не просто давно, а дуже давно, може навіть в іншому житті. Знову відчуваю, як потужний, пружний потік темної, майже чорної води плавно несе мене по вузькому темно-сірому каньйону з високими гладкими стінами, наче невідомі майстри витесали його з суцільної брили граніту. Та цього разу я вже навчений, тому навіть не роблю спроб зачепитись за гладкі стіни руками, щоб вибратися з води. Звідкись, приходить розуміння, що це марна справа. Нарешті, як і тисяча років тому, десь вдалині небо починає потроху світлішати, каньйон розширюється і мене виносить на широке, спокійне плесо. Ще трохи зусиль і я підгрібаю до пляжу чи скоріше пологого берега, бо пляжем це звалище назвати не можливо. Знову бачу знайомий, сіруватий, наче після ядерного удару, пісок, а далі – розкидані в безладі купи різного мотлоху. Чого тут тільки немає і пластикові пляшки та банки з під пива, і клапті старого одягу, однак більше всього зустрічається консервних бляшанок з під кільки в томаті та аргентинської тушкованої яловичини. Це що, невже хтось влаштував собі "пікнік на обочині"? Не поспішаючи, вибираюся на берег і одразу звертаю увагу на свій одяг. Він абсолютно сухий! Зовсім не пам'ятаю, чи було таке само і минулого разу? Та куди ж тепер йти, куди мене занесло цього разу? Знову у шестидесятий … чи може ще далі? От відкрию очі та прокинусь своїм прадідом, якимось купцем першої гільдії, Козлобородовим? Чому саме таке прізвище? Та біс його знає, не важливо це.

            Через кілька хвилин виявляється, що нікуди йти і не потрібно, до мене самого прийшли. Та першими звуками, що долинули до мене ззовні, була не бадьора мелодія "Піонерської зорьки", а якесь тихе, монотонне бібікання. І що воно таке? Хоча зрадів, це краще ніж очуняти під сумні мотиви Фредеріка Шопена.

Намагаюсь розплющити очі, або спочатку хоча б одне. В них наче піску насипали, однак, розгледіти щось вдається. Зліва від себе бачу якийсь медичний агрегат, від якого до мене тягнетьсь з десяток дротів та силіконових трубочок, а з другого боку чути як повільно качає свої міхи апарат штучної вентиляції легень. Судячи з дизайну цього обладнання, зроблено воно точно не в дев'ятнадцятому сторіччі і навіть не в двадцятому. Вже трохи легше, хоч в цьому мені пощастило. Ніколи не любив ходити на нічну вазу чи бігати на вулицю, до холодної вбиральні.

Тим часом, цей розумний апарат наче зрозумівши, що його клієнт прийшов до тями, прискорює свій ритм, а на екрані поповзли до низу колонки кольорових цифр. Майже одночасно з цим, двері обережно прочиняються і до палати зазирнула молоденька дівчина в білому халатику, схоже, що місцева медсестра. Зустрівшись зі мною здивованим поглядом, вона тихенько зойкнула і знову зникла за дверима, навіть забувши їх причинити. І куди ж ти дівчино чкурнула, а зі мною поговорити?

Як виявилось, зникла вона не просто так і зовсім не на довго. Не пройшло і кількох хвилин як до моєї кімнати, рішучими кроками увійшов чоловік середніх років, на ходу застібаючи білосніжний халат. Він підійшов до мене, та спершу подивився на показники, що миготіли на екранах. Мабуть те, що він там побачив його здивувало, хоча і влаштувало. Після цього, він взяв мене за зап’ястя і наче не довіряючи своїй космічній техніці, намацав пульс. Здається, що у всіх лікарів світу протокол однаковий.

- А рука у нього тепла. Це він хоче особисто переконатися, що апарат не збрехав, серце таки прокинулось і до холодильника мені ще зарано. Хоча я не впевнений, що воно не працювало раніш.

            Після такого, обов'язкового для ескулапів всіх країн обряду, чоловік встав, на хвилинку завмер, наче вагаючись, а потім рішуче від'єднав мене від всіх систем життєзабезпечення, мовляв, а тепер спробуй сам чоловіче. Закінчивши з цим, про щось запитав мене англійською мовою. Дуже дивно, та я зрозумів все, невже для цього вистачило тих куцих знань, отриманих на мовних курсах в 1991-му? Та відповідати я не поспішав і не тому що не хотів чи не знав, а тому, що рухати язиком було ще більшою проблемою ніж розплющити очі. Краще б мене залишили в спокої, тоді і час буде, щоб привести думки до ладу, а при можливості і спробувати хоч щось згадати. Мабуть лікар був досвідчений і вірно зрозумів мій погляд, тому, ще раз зазирнувши пацієнту в очі, пішов, прихопивши з собою і цю симпатичну медсестру.

            І знову я залишився наодинці зі своїми думками, та тепер абсолютно впевнений, що знаходжуся по правильний бік того кордону, який відділяє світ живих, від тих, хто чекає зустрічі з Петром - ключником. Здається, це таки я, Олександр Сиверинський, а не якась безтілесна сутність, як у тому фільмі жахів, якийсь колись довелось подивитися. У будь якому випадку, люди мене бачать, чують і про щось запитують. І це є добре. Поступово, туман в голові розсіюється, а може просто зникають наслідки лікування, і здається мені, що дуже тривалого лікування. Потроху починаю відчувати свої пальці, потім руки, ноги, одним словом впевнився, що я знову Олександр Сиверинський, от тільки дід семи десяти років чи знову хлопчик, ще не ясно.

- От чому всім нормальним потраплянням, одразу на очі потрапляє свіжий номер газети "Правда", з якого той завжди може дізнатися не тільки рік, а й сьогоднішню дату. Чому мені так не везе?

- Та нічого не вдієш, думаю терпіти залишилося не довго, мене ж повинні тут годувати, от тоді і спитаю. До речі, а спитати про щось я хоч здатен, може язик і досі не ворушиться? І на якій мові тут розмовляють, невже в цьому закладі всі такі просунуті, що навіть звичайна медсестра англійську розуміє?

І справді, чому саме англійською? Може мене вже розшифрували і я потрапив до однієї з секретних лабораторій ЦРУ? Точно, ніякої хвороби і не було, це просто якісь дослідження з метою витягти інформацію. І що робити, чекати далі чи спробувати втекти? Здається, ніхто мене не охороняє. Але ж втікати в спідній білизні, як Чапай від колчаківців не дуже вдала ідея. Та й куди тікати? Мабуть треба першу прийти до тями і визначитись де я і що зі мною.