Розділ 8

Розділ 8.

Я здригнувся, виринув із своїх роздумів, а потім підняв голову та подивився навкруги.

- І куди це мене ноги занесли? У НьюНью я живу вже давно, однак ніяк не можу пізнати це місце. Хоча, точніше сказати, не проживаю, а оселився тут десять років тому. Навколишні злидні нагадали мені околиці сирійського Алеппо, з їхніми навстіж розчиненими дверима, розфарбованими стінами та захаращеними, занедбаними подвір'ями. Здається, що сміття звідси не вивозилося з дня оголошення незалежності. Вздовж лівої сторони провулку виднілися картонні коробки, головним чином з під холодильників. Всередині, був накиданий різний мотлох і здається жевріло життя.

Подумки почухав потилицю,

- Так от як вона насправді виглядає, їхня американська мрія…! У нас, навіть у часи повного занепаду дев'яностих, я такого не бачив.

Щоправда в Україні і клімат зовсім інший, у лютому, ночувати в таких коробках не дуже вдале рішення.

Поки я здивовано озирався на всі боки, не помітив, як із заду підійшло якесь порося Нуф-Нуф, маю на увазі мешканця найближчого паперового будиночка, яке досить неввічливо запитало.

- Містере, підкажіть у якій кишені ви тримаєте свій гаманець, - при цьому демонструючи мені щось на зразок японського кухонного ножа саторі.

Краєм ока я побачив, як від сміттєвих баків до нас наближається ще двоє бажаючих ближче роздивитися моє портмоне. В принципі, я в цій ситуації цілком міг би дати собі раду, та от скільки їх ще може на вогник повилазити? Та й синець під оком на завтрашній зустрічі з сенатором був би зовсім недоречний. Я посміхнувся і згадав давню розмову зі своїм старшим колегою по татамі.

- От що я тобі скажу Сашко. Ти не дуже сподівайся на свій чорний пояс. Дуже часто в вуличній бійці перемагає не майстер спорту з дзюдо, а майстер спорту з бігу.

Схоже, він знав, що говорив, але ж в якому напрямку починати свій стратегічний відступ? І гадки не маю. Тому, зробивши вигляд, що через хвилину збираюся накласти в штани, я тремтячим голосом промимрив.

- Так, так шановні, почекайте трохи … я зараз, - і з цими словами потягнув блискавку на куртці, щоб дістати з внутрішньої кишені вірний кубутан. І тут із здивуванням побачив, як мій неввічливий співрозмовник раптом посірів і з чорношкірого перетворився на якогось мулата.

- Це що таке, невже хлопця так вразила моя сирійська медаль за хоробрість, яку я приготував, щоб начепити на завтрашню зустріч?

Мабуть що ні, вона тут точно не винна. Скоріш за все я мимоволі вхопився за рукоятку свого Glock-17, який висів у підпахвовій кобурі. Куди саме зник японський саторі я так і не помітив, настільки швидко негр виконав цю вправу. Після цього, шукач пригод на свою п'яту точку, ледь не гублячи черевики швидко позадкував і сховався за рогом будинку. Я знизав плечима і зітхну.

- Ну й хай собі йде, не збираюсь його затримувати, я ж не копом тут працюю? А я ще не хотів слухати начальника охорони, коли той наполягав на тому, що дарунок від Асада на те й дарунок, що постійно має бути зі мною, тим більше що для нього зробили таку зручну кобуру.

Хвилин п'ять пішки на північ і от я вже зовсім в іншому світі. Ось вона, справжня Америка, а не ті декорації з фільмів про апокаліпсис. Треба буде перемовитись з кимось із членів муніципалітету відносно цих нетрів. Може навіть підкинути їм якусь дещицю на благоустрій доведеться. Справа того варта, мені ж і далі тут жити.

До першої лінії охорони наш лімузин під'їхав рівно о дев'ятій. Я, пан Крауф і сенатор Лі Борнмут вийшли з машини та поважно попрямували до головних сходів. А як же інакше, не з чорного ж входу йти на побачення з одним із заступників Об'єднаного штабу збройних сил США. Мій недавній знайомий, сенатор Лі, заздалегідь домовився про нашу зустріч, тому до чотирьохзіркового генерала, командувача повітряними силами, нас пропустили безперешкодно. І без затримки.

Я не полінувався, та заздалегідь переглянув його біографію, тому знав що наш співрозмовник свого часу пройшов війну у В'єтнамі і не просто пройшов, а літав, та вважався одним із кращих командирів авіа крила. Але капітану Палмеру там не пощастило. Всього за місяць до виведення американських військ, він був збитий та потрапив у полон, де провів три не найкращих роки. Йому ще пощастило, бо літав капітан на гелікоптерах, тому що до льотчиків які бомбардували цивільні міста і села, в'єтконгівці ставилися значно гірше. Та у будь якому разі, три роки перебування в ямі, а потім у в'язниці, здоров'я льотчику не додали.

            Нам н зустріч піднявся ще не сивий, підтягнутий чоловік у синьому однострої, прикрашеному цілим розсипом орденів, кольорових планок та нашивок. Ну зовсім як північнокорейський генерал. Першим, він привітався зі своїм старим знайомим – Борнмутом. Як з'ясувалося, ці двоє разом воювали, хіба що мій сенатор займав мирну посаду, завідував тиловим забезпеченням авіакорпусу.

Після того як обійми та поплескування по плечах скінчились, сенатор представив і нас з Генріхом, хоча я сумніваюся, що генерал досі не чув про одного з найбагатших підприємців країни. Як годиться, хвилин п'ять розмова точилася ні про що, так само як і в країнах сходу. Чомусь і генерала зацікавило питання, коли ж нарешті я переберусь до Штатів та стану повноцінним громадянином США.

- І чого це всі вони до цього так чіпляються?