Розділ 7

Розділ 7

Ну зовсім не такою я уявляв собі першу подорож до Америки, яку в першому житті відвідати так і не довелось. Спочатку, в моїй уяві, на обрії повинні були вставати хмарочоси Манхеттена, потім з туману повільно випливе корона статуї Свободи і нарешті, сповістивши про прибуття довгим гудком, мій пароплав пришвартується в гавані Нью - Йорка. Та це лише в моїй уяві, в наші часи так подорожують, вірніше відпочивають одні нероби на своїх білосніжних круїзних лайнерах. Для нас, людей бізнесу, що цінують кожну хвилину свого часу, існують літаки. Хоча мрія вона тому і мрія, що не співпадає з дійсністю. Може колись ми з Вєточкою і здійснимо таку подорож, але точно не цього разу, а якось згодом, вже на власній яхті.

Як я і очікував, з дружиною все ж таки довелося витримати не одну кухонну баталію. Дізнавшись, що я вже скоро збираюся вирушити до США, вона намірилась і сама з дітьми приєднатися до мене. Ніякі розумні аргументи до уваги не приймалися. От хочу і все тут. Я знаю кілька способів переконати жінку в суперечці– жоден не спрацював. В принципі, я її добре розумів, яка ж нормальна радянська людина не мріє нарешті вирватись за залізну завісу, та ще й не кудись там, до країн табору, а до самої колиски демократії та центр світового імперіалізму – до США.

Все це правильно, але не вірно. Поки що, така подорож не на часі, адже перш за все мені потрібно особисто розібратися зі своїм бізнесом, поспілкуватися з партнерами і тими, хто захоче ними стати, зав'язати необхідні зв'язки, а крім того, підготувати умови для нормального проживання моєї великої родини. Однак, кольорові буклети з американських супермаркетів діяли набагато сильніше за всі мої слова і достукатись до здорового глузду дружини вдалося лише тоді, коли я згадав про школу, стареньких батьків, друзів наших дітей та інше. Довелося дати страшну клятву останнього з могікан, що наступного разу, на який, сподіваюся, довго чекати не доведеться, ми обов'язково поїдемо всі разом і навіть нашу Рудольфівну, яка стала майже членом сім'ї, з собою прихопимо.

Була ще одна причина, чому цього разу я не захотів їхати туди з Віолетою. Справа в тому, що досі я нічого не розповідав їй про своє друге життя, про секретні і значні закордонні активи, про свої плани завоювання Америки і всього фінансового світу. Не варто передчасно гнати хвилі, адже я завжди намагався жити так, щоб люди не розуміли, звідки у мене беруться ті гроші. Якщо ніхто не знав то і їй це поки не потрібно, чи скоріш передчасно. Передчасно, а може і небезпечно для мого українського бізнесу. Може я і помилявся, адже знав, що жінки теж вміють зберігати таємниці, але …. гуртом. А до цих штатів ми обов'язково переберемось… згодом. І це не обговорюється,бо хто як не я знав, що через кілька років життя на теренах Союзу, для сім'ї мільйонера звичайного, може стати занадто небезпечним, навіть за наявності надійної охорони. Он скільки президентів прижмурили. Маю на увазі, що ми майже впритул наблизились до тих буремних дев'яностих, часів братків, рекету, викрадань дітей та замовних вбивств.

Можливо хтось і вірить у те світле капіталістичне майбутнє, без черг та з ранковою полуницею в супермаркетах, але я ж знаю, до такого щастя потрібно ще дожити. Крім того, не погодиться моя Віолета ходити вулицями міста у супроводі бригади мордоворотів у темних окулярах. Отже, я твердо переконаний, що для неї та дітей, найкраще буде пересидіти цей непевний час у більш спокійному місці. Саме тут, в Сполучених Штатах.

Та й взагалі, не зможе вона кожен день спокійно жити і бачити, як все навколо стрімко змінюється на гірше та занепадає. Ні, не треба мені такого, бо вона точно захоче чимось допомогти спочатку друзям, а потім і звичайним знайомим. А може і взагалі всім іншим, які поки що ні про що не здогадуючись, продовжують жити з надією на краще. Хоча, не пройде й року, як вони почнуть жити сподіваючись, що гірше не стане. Краще хай воно буде так як є, а на статую Свободи, ми колись обов'язково подивимось вдвох, як я казав - з борту власної яхти.

Ну що ж, от я і в штатах, нарешті можу позбавитись від необхідності знімати двірники з лобового скла і ховати їх під сидіння. У міжнародному аеропорту імені Джона Кеннеді, куди я прилетів з Дортмунда, мене зустрічала ціла делегація, приїхали навіть Білл з Полом яких, як завжди, супроводжувала ціла зграя репортерів. Дуже вже цікаво було тим акулам пера дізнатися, яку таку поважну персону приїхали зустрічати ці двоє панів. Я не збирався з першого ж дня розкривати своє інкогніто і навіть послав всіх на хер, та потім подумав і погодився. В кінці кінців, яка різниця, випливе все сьогодні, чи через тиждень? Мабуть аж занадто привчила мене радянська влада, весь час залишатися в тіні та здригатися від пізнього дзвінка у двері.

Довго ми тут не затримались і через годину, на літаку Cessna Citation, що належав компанії Microsoft, власне моїй компанії, вилетіли до Сіетла. Головний офіс Майкрософт знаходився майже поруч з ним, у містечку Редмонд, однак я все ж таки попросив спочатку заїхати до штаб-квартири свого фонду, для якого ще сім років тому придумав цю дивну, не зрозумілу іншим назву – "Bitcoin Corporation". Зробив це спеціально, щоб не дай боже за справами не забути, бо залишати цю цікаву і перспективну тему з електронними грошима комусь іншому я не збирався.

Мобільний зв'язок працював бездоганно, тому на сходах двадцятиповерхової офісної будівлі, де ми орендували цілий поверх, мене зустрів керуючий, німець Генріх Крауф, його заступник і начальник служби безпеки, відставний ФБРівець Абрахам Уайт. На контрасті зі своїм прізвищем, той виявився здоровенним афроамериканцем.

Генріх, був приємно вражений, коли я звернувся до нього на його рідній мові, мабуть не чекав такого від вихідця з колишнього СРСР. Він широко посміхнувся, представив своїх помічників та провів до ліфтів. Я також познайомив всіх з Біллом і Полом, яких вони знали лише з газет та телебачення.