Розділ 6

Розділ 6

Тримаючи за руку старшу доньку поспішаю до школи. Цього разу, не натоптаними в дитинстві вуличками до такої знайомої будівлі. Ні, рік тому, значно ближче до нашого будинку, збудували нову, із широченними вікнами на весь фасад, та ще й називали її експериментальною. От слабка жіноча душа і не втрималась, вирішила туди доньку записати. Поряд з нами, тримаючи в руках великий букет білих айстр, поспішає і вона, моя Вєтка, що весь час щось поправляє у досконалій, як на мене, зачісці та форменному платтячку Світланки.

Саме так, це моя старша донька, окрім неї вдома чекає на батьків трохи молодший Віталька, той на два роки молодший. От поки і все, більше нікого, та є надія, що так буде не завжди. Шкода, що в цей час ніяких УЗІ поки що не придумали, але я сподіваюся, що це буде саме Сашко. Вєта, зі мною зовсім не згодна, сама вона чекає на Іринку, та тут вже як бог дасть, я до всього готовий. Як добре, що це майже всі розбіжності, які між нами виникають.

В цій експериментальній школі експериментували не лише з учнями, а й з їхніми батьками. Хоча чому це експериментували, така ситуація була повсюди. Наприклад, вже через місяць нам повідомили про збір коштів на штори. І це в новій школі, а що буде далі, коли наші вундеркінди розмалюють парти і обіб'ють штукатурку? Згадалась розповідь одного мого знайомого, який працював у прокуратурі. Коли класний керівник спитав його, щоб такого він міг би зробити для школи, той відповів просто.

- Можу порушити кримінальну справу.

З цього часу мого знайомого такими питаннями ніколи не турбували.

Наша первістка народилася в той час, коли я домотував свій трирічний строк в Сирії. Мабуть під час останньої відпустки трохи захопилися та не вгледіли, а може просто забули зайти до аптеки та придбати собі чогось "до чаю". Та не біда, колись же воно повинно було статися, так чому б не тоді? Одне було шкода, на сходах пологового будинку я не зміг зустріти жінку з букетом фірмових білих троянд, однак не довго переймався з цього приводу. А от з Віталіком все було як у людей. Я, на своєму новому чорному автомобілі ГАЗ 24 "Волга", разом з тещею та мамою, хвилин за двадцять до обумовленого часу, терпляче чекав біля дверей "видачі товару". Обов'язкове пам'ятне фото на ганку пологового і от ми всі вдома. Дуже скоро нашій Свiтланцi доведеться трохи потіснитися.

Та вона не жалкує. Тепер, коли я, виконуючи свій батьківський обов'язок, читаю Віталіку казки на ніч, то до нас приєднується і вона. Слухати їх вона любить, особливо в моєму виконанні. Згодом, я зрозумів, що чоловіки не дуже пристосовані для декламування такої прози, не те що мами і особливо бабусі. Під їхні заколисуючи голоси дитина прикриває очі і швидко засинає. У нашого ж брата все навпаки, складається враження, що малюк спати зовсім передумав, у нього є одне бажання, якнайшвидше дізнатися, а що ж там далі буде, з тим же самим колобком. Невже не прорветься! Та й я сам сприймаю всі ці народні казки досить критично. Ніяк не вдається поринути в той казковий світ. Все думаєш, от хто міг таке вигадати? Наприклад, вчора, сиджу, і потихеньку переказую обом спиногризам всім відому казочку, а самого мучить питання.

- От куди могла бігати за молоком мати сімох козенят, якщо вона сама коза?

Та це все лірика, час повернутися у реальність. Я не обмовився, коли сказав про своє нове авто. Дійсно, у мене тепер новенька двадцять четвірка, а свою стару, я без зайвих проблем продав якомусь продавцю ранніх помідорів з Азербайджану. Як відомо, всю зароблену на чужій землі валюту, радянський заробітчанин перед від'їздом на батьківщину мав здати до каси де її, по грабіжницькому курсу, міняли на чеки Зовнішторгбанку. Це ті самі чеки які у нас називали сертифікатами. Саме на ці папірці і можна було придбати такий престижний автомобіль, як нова Волга. У вільному продажу їх не було, всі авто розподілялися лише по підприємствах і таксопарках.

Звісно, що враховуючи мої немалі витрати, про те, щоб назбирати потрібну кількість сирійських фунтів і мріяти було не можна, але…. Як добре, що існує це але. Вихід завжди є, хоча не завжди він влаштовує. Та на цей раз він одразу кидався в очі. Весь залишок доларів, який був на моєму рахунку в банку "Ліонський Кредит", я обміняв на цілу торбу місцевої валюти. Цієї суми виявилось цілком достатньо, щоб придбати мрію кожного радянського заробітчанина, автомобіль ГАЗ-24 "Волга", та ще й в експортному варіанті. Більш того, у мене ще трохи залишилось, так би мовити "на буси і дзеркальця", для армії друзів та знайомих.

Здавалося б, у відповідних структурах могло виникнути питання, а звідки у цього Сиверинського з'явилося стільки сирійських лір? Він же відомий гульвіса, що постійно вештався по кафе та ресторанах. Та пояснення тут було простим і безвідмовним, як каток для укладання асфальту. Звісно, що я їх заробив, хоча й не економив на дрібницях як інші. І суп гороховий з концентратів та гречку в брикетах на вечерю варив, хто там перевіряти буде? А головне, всі служби добре пам'ятали про ту непогану премію, якою більше ніж рік тому нагородили "героя". Та й на відпустку я грошей міг не витрачати. У мене ж сертифікат на All Inclusive був.

Та дурна ідея, щоб після закінчення сирійської епопеї закинути будівельну галузь та перейти кудись в "управдоми", не витримала жодної критики і всерйоз не розглядалася. Хто б мені таке дозволив? Той же міністр, перший почав би тупати підборами і кидатись гнівними словами, мовляв "он скільки коштів на твоє навчання наша держава витратила, а ти …". Так що, я вирішив не бути настільки безвідповідальним, тому і надалі працюю в цій галузі, хоча і зовсім в іншому інституті – міського будівництва та архітектури.