Розділ 5

Розділ 5.

             Сьогодні підхопився з першими півнями, мало не перелякавши сусіда – Клима. Той вже почав, позіхаючи, натягувати штани та кинувши погляд на годинник, із здивуванням спитав.

            - Ти чого це так рано підхопився? Невже євреї знову війну затіяли?

            Я заспокійливо махнув рукою, мовляв лягай, додивляйся свої сни. Цей ранок був особливий, тому що саме сьогодні, до головного аеропорту міста Дамаск прилітає спецрейс з Москви з черговою групою радянських спеціалістів, чи просто заробітчан, тільки валютних. Саме так я нас подумки і називаю. Неодноразово зміг переконатися, що справжні класні спеціалісти залишаються вдома, в Союзі, а сюди вибираються головним чином ті у кого є впливові родичі чи блат. А ще ті, кому вдалося підмастити кого треба. Хоча, і між ними трапляються справжні професіонали, без яких робота просто стане, без таких завжди ніяк. Та це трапляється не часто і виключення лише підтверджують правило.

Але полишимо всі ці роздуми з паралелями, головне те, що в цьому літаку прилітає і моя Вєта. Як довго я чекав на цю мить! І що ж зробити такого для того, що б гідно зустріти кохану, щоб вона надовго запам'ятала свою першу поїздку за кордон? Коли будував різні грандіозні плани, то навіть замислювався. А може попросити Олексія, щоб той вислав до трапу почесну варту з оркестром? А що, він мені винен, хай відробляє. Але ні, полишу ці дурниці, зовсім розмріявся, мабуть сонцем напекло. Ну що ж, тоді залишаються безальтернативні квіти, а тут вони чудові, набагато кращі ніж в Києві, навіть у найбільш заслужених ботаніків-кавказців.

Навчений гірким досвідом, я вирішив не купувати їх завчасно, а як раптом рейс затримають?    Тут таке часто буває. І лише почувши повідомлення диктора про те, що рейс АН 28771 з Москви заходить на посадку, стрімголов побіг до знайомої квіткової лавки де в прохолоді кондиціонера чекав на мене букет розкішних білих троянд. На мою думку, саме такі квіти є символ моєї чистоти і непорочності. І це дійсно факт яким я можу лише пишатися. Стільки протриматись та не піддатися на підначки хлопців, які інколи пропонували мені познайомитись з деякими працівницями буфету та бібліотеки. Так би мовити з жінками заниженної соціальної відповідальності.

            Ніякого натовпу зустрічаючих на цей рейс не було. Як і тоді, коли прилетів я сам, на пасажирів очікувало лише два втомлених довгим життям автобуси і кілька легковиків, один з яких був моїм пікапом - “Renault”. Нарешті побачив і її, що тягне велику валізу… так, на коліщатках. Гарний подарунок колись зробив, недарма тинявся по блошиному ринку, поки знайшов потрібний екземпляр для подальшої поглибленої модернізації. Радий, що зусилля не пропали даремно. Бачу як інші пасажири, що крокують поруч, сопучи і тягнучи свої баули, з заздрістю поглядають на зручний девайс моєї Вєтки. А вона, витягуючи шию, невпевнено озирається на всі боки, мало навшпиньки не стає.

Нарешті помітила мене, що ховався за пишним букетом в зоні митного контролю і аж затанцювала від нетерпіння. Чекати залишилося не довго. Всі формальності виконано і потенційних контрабандистів випустили на волю. Вєтка, одразу, не звертаючи уваги на голосні заклики керівника групи не розходитись, кинулася мені на шию з головою занурившись в аромати свіжих квітів. Начальник рейсу аж закляк на місці від здивування. Як так, радянська жінка, якій цілих чотири години втовкмачували правила поведінки за кордоном, одразу по прильоті обіймається з якимось молодим сирійцем у халаті та куфьї. Добре, що наш особіст, який теж зустрічав делегацію зміг заспокоїти свого колегу. Мовляв не треба хвилюватися колего, це ж наш Сиверинський, знайомий самого президента Асада. І не дивно, адже після останніх пригод , а для когось і подвигів, я став пізнаваною особою у радянській общині.

Через деякий час, цей капітан підійшов до мене і звернувся з проханням.

             - Слухай Саня, бачу що ти на колесах. Може підкинеш до бази мого колегу, та й трохи багажу хотілося б завантажити у твій пікап. Бачиш скільки всякого барахла ці новенькі притягли і навіщо воно їм? Невже в тих валізах стільки брикетів горохового супу та гречаної каші з цибулею?

            - Пробач Петровичу, але цього разу нам не по дорозі. Ми з дружиною, прямо звідси їдемо на море, в Латакію, ти вже пробачай, що так сталося. Взагалі, з сьогоднішнього дня я у відпустці.

            Та помітивши краєм ока щось цікаве, додав.      

- Хоча постривай, може чимось і зможу тобі допомогти.

            Поки Вєтка під заздрісними поглядами своїх сусідок по салону літака, які вже всілися у свої автобусні крісла, насолоджувалась двома ріжками морозива з шербетом та шоколадом, запиваючи все це статусною Кока Колою з бляшанки - люта мрія кожної радянської людини, я впевнено попрямував до вантажного крила аеровокзалу.

            Там, на площі, біля митного поста, я помітив знайомого, власника кафе, що знаходилось поряд з нашим містечком. Я і сам частенько забігав до нього випити карафку кави з овечим сиром чи запашного чаю з пахлавою. У Барака, на поличці, навіть стояла моя персональна піала, яка була майже вчетверо більша за стандартну. От ніяк не вдається звикнути до їхніх мізерних порцій. Навіть проживши тут майже рік, я не зрозумів, як можна пів години сьорбати чай із чашечки меншої ніж половина стакану?

            - Ас салям алейкум шановний Барак, чи не зміг би ти підвезти кілька своїх майбутніх клієнтів з речами? Ти ж знаєш наших. Як завжди трохи не розрахували і прихопили з собою купу всякого непотребу. Може вважають, що у нас в Сирії, через рік після війни, ще розруха і нічого немає? До речі, по дорозі, ти ще й сторгуєш у них щось. Ну як, домовились?