Розділ 4

Розділ 4.

            Свист двигунів нашої "Тушки" поволі вщухав, втомлені довгим перельотом пасажири трохи пожвавішали, розправляючи закляклі в салоні "економ-класу" ноги. Всі почали соватись у своїх кріслах та тихенько перемовлятися. Ті, кому повезло більше, притулився до ілюмінаторів правого борту, бо саме звідти було видно довгу, двоповерхову будівлю аеропорту Дамаська. На високій, позолоченій щоглі, що височіла зліва, обпалений південним сонцем нерухомо висів сирійській триколор. Навіть тут, в салоні літака, всі почали відчувати спеку, що стояла за бортом. А ми ж з мокрого московського жовтня, вилітали хто в светрах, а хто в плащах та куртках. Насилу дочекавшись запрошення від одної з симпатичних бортпровідниць, пасажири, нетерпляче підштовхуючи один одного в вузенькому проході між кріслами, потягнулися на вихід. Звісно, що ніякими "шаттлами" тут і не пахло, та будівля аеровокзалу була зовсім поруч, метрів сто, так, що дійдемо, не розсиплемось, головне, щоб наші речі десь не загубилися.

            Вся наша компанія не затримуючись пройшла паспортний та митний контроль і от оглядаючись на всі боки, ми скупчились в центрі фойє першого поверху. Звичайно, на всіх нас з нетерпінням чекали. Загорілий як баклажан чоловік у білій тенісці з короткими рукавами та у солом'яному селянському брилі, почав зачитувати довгий список, який досі тримав в руках. Другий зустрічаючий, своєю зовнішністю більше схожий на таджика, не втримався, перебив його та голосно оголосив арабською.

            - Так товариші, серед вас перекладачі є? Прошу всіх підійти до мене, у нас буде окремий транспорт.

З загальної юрби вибралось четверо та направились до "таджика". Я було теж сіпнувся, не розуміючи, до якої ж категорії потрібно себе відносити, та потім вирішив залишитися на місці. "Таджик", дістав свій, короткий список, подивився туди, порахував голови і швидко визначив, що в його отарі не вистачає якогось Сиверинського. Обернувшись до головної групи, він голосно запитав, вже на великому і могутньому.

            - Ще раз питаю, хто з вас Олександр Сиверинський? Чи може він не вашою групою прилітає?

Ну що ж, мабуть далі ховатися було не варто, треба одразу визначити свій статус, і я трохи завагавшись вийшов на кілька кроків вперед.

            - Що ж ти чоловіче добрий, не підійшов з усіма, чи зовсім арабської не розумієш. Тут у мене ясно написано, що ти перекладач. – і він тицьнув у свій список. - Давай, хутчіш збирайся, біжи он до тої зеленої машини, зараз вирушаємо.

            Однак, свої права не мене вирішив заявити і керівник загальної групи.

            - Пробач Хуршед, але товариш Сиверинський, є у мене в списку інженерів, щоправда з якоюсь приміткою. А в направленні ясно вказано, що він надходить у розпорядження керівника групи проектувальників і повинен займатися дамбами, насипами та іншими захисними спорудами. А те, що він володіє мовою, так це як додаткове навантаження, можна сказати – бонус тобі.

            Ділили мою тушку не довго і за кілька хвилин вирішили, що я таки повинен працювати в проектному відділі, а в разі нагальної потреби мене будуть висмикувати і на інші ділянки, вже в якості перекладача. Нарешті, розібравшись, нас з цілою горою валіз і сумок завантажили в два автобуси та повезли в містечко гідробудівників, яке на довгий час стане нашим домом. Години через три, ми проминули металеві ворота з незмінною червоною зіркою посередині і зупинилися на позбавленому будь якої зелені подвір'ї. Навколо нього, по периметру, вишикувались чотири стандартні триповерхівки та кілька складських бараків. Через п'ять хвилин я отримав ключ від двадцять другої квартири на другому поверсі і пройшовши по подертому лінолеуму довгим, затхлим коридором, відчинив двері та увійшов.

            Бігцем оглянувши нові апартаменти, одразу зрозумів, що жити буду не один, мабуть не по чину мені окремі апартаменти. Одне з двох ліжок, що стояло біля вікна, було недбало застелене картатою ковдрою, а на іншому, мабуть моєму, купою лежали чиїсь розкидані речі. Ну що ж, бувало і гірше. Я акуратно переніс все це на стілець і застелив матрац чистою білизною, яку люб'язно видала дружина коменданта. Не встигло моє барахло зайняти належне місце в шафі та тумбочці, як двері без стуку розчинилися. З роботи повернувся мій сусід. Перше враження було не погане, власне як і друге. На його спітнілому і широкому обличчі, одразу з'явилася привітна посмішка. Час познайомитись більш близько. А як же зрозуміти чи поважаємо ми один одного? Всім відомо, що для цього існує один, зате перевірений часом метод.

            - Клим…, - простягнув він свою широку долоню, після чого відчинив дверцята холодильника. Той тихо гудів у кутку і був майже порожній, бо я ще не встиг запхати в нього гостинці, які мені в довгу дорогу зібрала Вєта. Витягнувши з дверцят майже літрову пляшку прозорої рідини, сусід мовчки налив дві стограмові стопки.

            - Ну що юначе, давай за прибуття? – допитливо дивлячись на мене, чи то спитав, чи запропонував Клим, а потім вирішив пояснити, - тут у мене непоганий арак залишився, найкращий з того, що можна придбати у місцевих бутлегерів.

            Климів арак, виявився міцним абрикосовим самогоном, градусів за п'ятдесят. Добре, що у мене знайшовся гарний шмат сала, а також запечена та добре наперчена підчеревина з часником.

- Дивно, як це твоє сало на митниці пропустили? Це ж заборонений у всіх мусульманських країнах продукт? - похитав головою сусід.